Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Вони до нього:

– Давай грошi, бо будем тебе бить.

– Хоч закусимо ж перед смертю.

– Ну добре, де ж та закуска?

– Постривайте, зараз.

Вийняв паличку, кинув у кущ i каже до них:

– Ідiть смiло, там чого душi забажаеться, те й буде!

А вiн уже давно заготовив тую закуску, бо знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пiшли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:

– Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощi i вродяться?

– Е! Де взяв – найшов!

– Продай нам ii.

– Нi, не продам, бо менi самому треба.

– Та продай, будь ласка.

– Ну добре, як дасте двi сотнi, так ваша буде.

Вони дали йому, не сказавши нi слова. Такi веселi, що нiчого iм тепер журиться за харч. От iдуть та iдуть. Захотiлося iм iсти. Кинули паличку, пiшли – нема нiчого. От вони i кажуть:

– Отепер же ходiмо та вб'емо Івана: не одуре тепер нас.

От i пiшли, а вiн уже i чекае на них, бо зна, що прийдуть, та каже жiнцi:

– Вiзьми, Хiвре, той пузир, що дiти граються, та набери повен квасу з бурякiв, та й прив'яжи до бока.

Вона так i зробила. Вiн дивиться у вiкно, аж iдуть. Ввiйшли в хату та й кажуть:

– Прощайся, Іване, з жiнкою, бо зараз тебе вб'емо.

– Нi, коли менi вмирать, так я i ii зараз уб'ю.

Узяв нiж – та так у бiк i штрикнув, а кров так i побiгла. А тi:

– Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дiтки маленькi.

– Та я, як захочу, то вона i оживе.

Взяв паличку та й каже:

– Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

Вона i встала.

– Оце добре Іван видумав; нам самим такоi пушки треба, бо в нас такi жiнки, що пiдчас так розсердять, що як не ударить, то очi видеруть. Продай нам ii.

– Купiть.

От вони купили i пiшли собi додому. Уходять в хату.

– Здоровi, жiночки!

– Здоровi.

– А е що обiдать?

– Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самi ще нiчого не iли.

– Так ви ще будете спориться? – Взяли та й побили жiнок, а далi кажуть: – Оживете, ще рано iти вам у пекло.

А жiнки лежать i не двинуться. Вони тодi i кажуть:

– О, тепер ходiм та утопим Івана.

От пiшли, положили його в мiшок, зав'язали, а самi пiшли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А вiн кричить у тому мiшковi:

– Рятуйте, хто в Бога вiруе!

А крамар iхав через греблю, почув та й каже:

– Пiду обрятую сердешного чоловiка.