Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

От прийшов, розв'язав той мiшок, а Іван вилiз, та мерщiй туди крамаря, та й зав'язав, а сам сiв на повозку та й поiхав.

Прийшли туди бурлаки, прив'язали гарненько той камiнь до мiшка та й пустили на дно.

– Отепер же то одплатили ми тобi, Іване, за все. Гуляй собi на днi та не дури людей!

От iдуть собi додому i зустрiчають Івана. Вони й руки опустили. А Іван iм дякуе:

– Спасибi вам, добрi люди, що ви мене укинули у воду; там добра, що хто його й зна скiльки… i повозки стоять, так я набрав собi повну повозку та й виiхав вiдтiль.

– Іване, повпихай i нас туди!

– Е, не хочу, дайте сто карбованцiв, то повпихаю!

– Ну, на, тiльки повпихай; наберемо i ми собi добра!

Повпихав Іван бурлакiв, тiльки бульби здiймаються. Засмiявсь наш Іван, та сiв на свою повозку, та й поiхав собi.

Про льоху-козу

Жив гуцул Дументiй. Вiн нiколи не ходив на ярмарок – не мав що продавати i за що купувати. Думав iз заздрiстю про тих, що кожного тижня з чимось iхали до мiста.

А Дументiева жiнка тримала пацятко[7 - Пацятко – порося.

]. Так його доглядала, так його годувала, що за рiк з пацяти стала велика льоха.[8 - Льоха – свиня.]

«Тепер я пiду на ярмарок, як порядний газда», – тiшився Дументiй.

Нарештi настав довгожданий день.

– Дивись, аби тебе не обдурили! Рахуй грошi помалу, – наказувала жiнка, виряджаючи Дументiя на ярмарок.

– Не бiйся, жiнко. Най бояться тi, що будуть купувати, аби я iх не обдурив! – вiдповiв згорда чоловiк.

А про Дументiеву льоху наперед дiзналися три купцi-шахраi.

Вони уже порадилися, як ошукати Дументiя, й чекали з нетерпiнням, аби вивiв льоху iз села.

Купцi-шахраi стояли при дорозi один вiд одного далеко.

Коли Дументiй пiдiйшов до першого, той запитав:

– Що, вуйку, женете на ярмарок козу?

– Агiй на твое лице! Це не коза, а льоха, дурню!.. – вiдтяв йому Дументiй попри саму шкiру.

Купець-шахрай реготав, аж пiдскакував. Гуцул погнав свою льоху далi. Пiдiйшов до другого купця-шахрая. Той гукнув на всю горлянку:

– Дай Боже щастя, вуйку!

– Дякую вам.

– Продавати женете козу? Скiльки правите за неi? – спитав i не клiпнув.

– Тисячу лей! – кинув Дументiй спересердя, аби тому збитошниковi вiдхотiлося його чiпати.

– Даю двiстi.

– Давай мамi своiй! – скипiв гуцул i сiпнув за мотузку, якою тримав за ногу свиню.

Але дорогою Дументiй уже прислухався, як його льоха рохкае, обзирав ii з усiх бокiв i навiть обмацував, чи немае у неi рогiв.