Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

«Як ще хтось скаже, – думав вiн, – що це коза – не льоха, вiддам ii до дiдька запiвдурно. Най люди не смiються!»

Пiдiйшов до третього купця-шахрая.

– На ярмарок ведете свою козу, газдо? – спитав той. – Скiльки хочете за неi?

– Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументiй.

– Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скiльки правите?

– Сiмсот лей!.. – сказав гуцул.

– Даю триста, – i купець-шахрай схопився за гаманець.

– Давай, бо свiт, вiдай, навиворiт пiшов. Уже й сам не знаю, чи я Дументiй, чи Оксентiй.

Най його шляк трафить!

Дументiй узяв грошi й вернувся додому.

Жiнка вибiгла назустрiч:

– За скiльки продав льоху?

– За триста лей…

Вона сплеснула в долонi. Чоловiк перепрошуе:

– Ти не сердься, жiнко, бо то була не льоха, а коза. Всi так менi казали.

– Перехрестися, дурню! І йди туди, звiдкiля прийшов!

Жiнка схопила колотач i, як оса, – на нього.

Напудився Дументiй. Вибiг на дорогу. Йде i журиться. З чим iти до мiста? Пiдiйшов до верби, зрiзав прутика, зробив собi свистало.

Поклав його в пазуху i рушив до мiста. Там було три великих ресторацii. Дументiй зайшов до кожноi з них i кожному господаревi мовив:

– Даю тобi сто лей. Зараз я прийду до ресторацii зi своiми друзями. Коли поiмо й вип'емо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у вiдповiдь: «Все заплачено, паночку!»

Пiсля цього Дументiй розшукував купцiв-шахраiв. Коли знайшов iх, то сказав:

– Ходiм до ресторацii, бо я вам винен могорич.

Купцiв-шахраiв не треба було довго просити на дурничку – пiшли за Дументiем.

Зайшли вони в першу ресторацiю. Сiли за стiл. За якусь хвилину принесли iм усiляких страв i напоiв. А коли наiлися й напилися, гуцул витягнув iз пазухи свистало i голосно зафiвкав.

– Заплачено, пане добродiю! – гукнув господар i вклонився Дументiевi.

Перейшли до другоi ресторацii. Там теж понапивалися.

Гуцул витягнув з пазухи свое фiвкало i свиснув.

– Заплачено, пане добродiю, – вклонився господар.

Погостилися у третiй ресторацii. І там Дументiй витягнув iз пазухи свистало.

Досить було фiвкнути, як господар мовив:

– Заплачено, пане добродiю!

Купцi-шахраi дуже здивувалися. Захотiли придбати собi Дументiеве свистало.

– Вуйку, що ви хочете за те фiвкало?

– Е-е-е, воно у мене чарiвне, я не продаю.

– Але ми вам заплатимо стiльки, скiльки скажете, – умовляють гуцула.

– Три тисячi лей!

Купцi-шахраi аж пересiпнулися. Та витягли три тисячi лей i заплатили чоловiковi. Дументiй схопив грошi та й – додому.