Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Купцi-шахраi повешталися по ярмарку, а коли зголоднiли, зайшли до ресторацii. Наiлися, напилися, потiм один вийняв iз кишенi свистало. Господар ресторацii мовчки подивився i не сказав нiчого. Тодi свистiли усi три купцi-шахраi, аж почервонiли. Люди позбiгалися до них, як до комедiантiв.

– Заплачено? – спитали купцi-шахраi.

– Нi! Ви менi не свистiть у свое дурне свистало, а давайте грошi! – розсердився господар ресторацii.

У другiй ресторацii, а потiм i в третiй iм теж вiдповiли:

– Ви не свистiть, а грошi заплатiть!.

Поiхали в гори, до Дументiя. Той уздрiв iх здалеку i напудився. Покликав жiнку й каже:

– Я лягаю на стiл, а ти менi засвiти свiчки та й голоси, як над мерцем.

– Най буде, чоловiче…

Вчинився гуцул мертвим, а жiнка коло нього ламае руки й плаче:

– Ой не кидай мене, чоловiчку! Яким ти файним був чарiвником! Нащо ж ти мене зачарував, а тепер лишаеш, як сирiтку? Ой Боже, що я буду робити одна?

Купцi-шахраi стали на порозi й почали хреститися. Та не могли вгамувати злiсть.

Дументiй злякався. Схопився на ноги i витрiщив очi. А тодi спитав:

– Звiдки ви дiзналися, що коли макогоном бити по горшках, то воскресають мертвi?

– Хiба вiд того воскресають?

– Адiть, я воскрес. Самi видите…

– Тодi продай нам макогiн.

– За тисячу лей…

Купцi-шахраi заплатили грошi, взяли iз собою чудодiйний макогiн i пiшли шукати легкого заробiтку. Дiйшли аж до столицi.

– Що сталося? – спитали людей.

– Умерла цариця, – вiдповiли iм.

Купцi-шахраi пiшли до палацу, стали перед царем i промовили:

– О пресвiтлий царю, ми дiзналися у свiтi про твое велике горе i прийшли тобi на помiч. Можемо царицю воскресити, але за те даси мiшок золота.

– О моi вiрнi пiдданi, я вам подарую i три мiшки золота, тiльки воскресiть менi царицю!

– Добре, царю… Але звели, аби всi живi повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, – попросили купцi-шахраi.

Скоро у покоях не лишилося жодноi душi.

Купцi-шахраi витягли iз торби «чудодiйний макогiн» i почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах i вiкнах. Розбивали все, що тiльки могли.

Але мертва цариця i не думала вставати.

– Ану, схопiть цих злодiiв, – крикнув цар своiм катам.

Купцiв-шахраiв кинули до темницi. Вiдай, там iм постинали голови.

І все.

Розквитався

Жив собi чоловiк Омелько, та ходив вiн до моря на заробiтки.