Біблійні казки: Казки та легенди про святих

Гаiза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сiнця з ясел i подратувати осла, що мав там свое стiйло. Тепер не могла зрозумiти, що це таке е в тому вертепi, де спинилася косата зоря i крилатi постатi i пастирi.

Вона смiливо пересунулася вперед. Нiхто ii не займав, усi з пошаною вiддавали комусь поклiн. Гаiза i собi заглянула туди i з дива мало не замекала. У яслах на сiнi лежало мале Дитятко, а при ньому по один бiк стояла молода жiнка, а по другий – старець iз довгою бородою.

«Бог народився! Я так i знала, що це не звичайна людська дитина», – говорила до себе Гаiза, вкладаючися на нiч у своему стадi. – Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забiжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моiм танком».

І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.

Гарфа Леiлi

Далеко-далеко на Сходi, в Арабii, жили колись три царi: Мельхiор, Каспар i Вальтасар. Та не тiльки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вмiли читати в зорях i з них провiщати майбутне.

А саме в той час появилася на небi чудна косата зоря, – i з неi виворожили тi мудрi царi, що в Юдеi народилося Дитя, яке стане Месiею, Спасителем свiту. І ось порiшили всi три вибратися з поклоном до Новонародженця.

А була в одного з цих царiв, у Мельхiора, молода донечка – на ймення Леiля. Гарна вона була, як весняна квiтка, здорова, але – нiма. Не зроду. Коли iй iшло на шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся пiд мури палацу i пронизливим ревом сiяв пострах довкола.

Тодi-то Леiля занiмiла i стала сумна-пресумна. Бо в неi було багато думок i питань у голiвцi, багато почувань у серденьку, а не могла iх висловити. Зате вухо стало в неi дуже чутке на всякi звуки. Вона годинами вслухувалася у плюскiт водицi в палацових водограях, у щебетання пташок i шелестiння широколистих високих пальм у батькiвських городах.

Щоб заспокоiти жадобу звукiв Леiлi, цар Мельхiор велiв зробити для неi малу золотострунну гарфу.

І тепер Леiля проводила цiлi днi, граючи на своiй гарфi орлиним пером, як це водилося в Арабii.

Коли вирiшено, що всi три царi виберуться в дорогу до Юдеi, Леiля стала знаками просити батька, щоб i ii взяв iз собою.

– Хочу теж побачити Новонародженця, малого Царевича, – немов говорили ii очi й рухи. – Хочу завезти Йому теж дарунок вiд себе.

Але нi цар Мельхiор, нi цариця-мати не згодилися на прохання донi.