Казки про богатирів та лицарів

– А що? Я тобi казав – не бери iз жар-птицi пера, бо буде тобi велика вина. Ну, не журися! Пiди – скажи йому, хай дасть тенета iз дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.

Пiшов той до царя, цар i дав усе. Поiхав Трьом-син Борис i поставив дзеркала навкруг моря i сукнi повiшав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дiвиця, одягалась у кожну сукню i в кожне дзеркало заглядала, сама собi здивувалась:

– Ах, яка я собi гарна!

Одягла останню. Тодi ii вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:

– Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволi на волю, я тебе нагороджу: дам тобi свое вiнчальненьке кiльце i будеш ти ним щасливий.

Вiн ii не пустив. От вона порвала на собi дванадцять разкiв намиста й кинула в море. Вiн привiз ii у царський палац. Цар нагородив його знову i дуже радий був. Стали йому знову всi дивуватися i заздрити, стали знов його пiдкушувати, що вiн може знати все, що в свiтi робиться, але цар нi на кого не потурае. Коли це Настася сказала Трьом-синовi Борисовi:

– Дiстав ти жар-птицю, дiстав ти й мене, прекрасну дiвицю, – щоб ти дiстав i моiх дванадцять разкiв намиста у морi.

А цар каже:

– Як не дiстанеш – мiй меч, а твоя голова з плеч!

Вiн iде до коня й плаче. Кiнь i питае:

– Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?

– Як менi не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна нi тобi, нi менi вiдгадати.

– Яку?

– Щоб дванадцять разкiв намиста iз моря дiстав, того намиста, що Настася розiрвала.

– Пiди ж, – каже, – скажи царевi, хай дасть сто бочок м’яса i хай дае сто тисяч чоловiк.

Цар дав. От кiнь i каже:

– Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо iсти – хапай ти бiленького: то iхнiй цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.

От вiн так i зробив. Тiльки раки повилазили, вiн i вхопив бiленького. Раки плачуть – кланяються:

– Що вам треба, ми те й приставимо, тiльки вернiть!

Трьом-син Борис i каже:

– Приставте менi намисто, що в морi розсипане, тодi пущу.

Вони мотнулись усi: те – одно, а те – двое, так i познаходили все намисто. Вiн i хотiв пустити бiленького, а кiнь i кричить:

– Не пускай, ще нема однiеi намистинки!

От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому i витягли щуку; у тiй щуцi намистинка. Вiн розпоров щуку, знайшов намистину, пустив бiленького рака.

Привiз Трьом-син Борис намисто, дивуються всi.