Казки про богатирів та лицарів

І iх були бiлi, а тепер червонi… Межи нами е така угода: якщо хто потрапить у бiду, треба поспiшати йому на допомогу. Кривавi бiлявчата кличуть мене на помiч братам!

Дiвчина трохи заспокоiлась:

– Якщо межи вами е така угода, я тебе не спиняю.

Тодi Мирко приготував на дорогу iжу. Взяв iз собою й пса – адже кожний iз братiв мав коло себе цього вiрного слугу, з котрим не розлучався.

Коли розлучалися, дiвчина дала Мирковi пляшечку iз живлющою водою:

– Бережи сю пляшечку. Вона буде тобi у пригодi.

Сховав Мирко дарунок, вирушив у путь i доти не став, доки не дiйшов до високого дуба.

І зразу рушив дорогою, котрою пiшов середущий брат. Йде, йде i понад вечiр дiйшов до того мiсця, де двi дороги з’едналися й далi знову лиш одна вела.

– Ага, – думае собi, – тут путi зiйшлися, тут i моi брати, напевно, зустрiлися i звiдси разом пiшли далi. Пiду i я туди.

Почало смеркатися. Мирко розклав собi вогонь, повечеряв i переночував, а рано скоро в дальшу путь.

Коло полудня натрапив на маленьку хижку. Заглянув у вiконце, а хижка порожня, немае нiкого, а коло хижi прив’язанi пси обох братiв.

– Но, – думае собi, – раз тут iхнi пси, то й вони десь близько. Може, полюють. Буду iх чекати.

Мирко розклав вогонь, вiдрiзав солонини, настромив на рожен i пече.

Поiв, напився води, а братiв нема й нема. Де ж це забарилися? Нараз чуе – на дубi хтось стогне:

– Йу-у-у-й, як я змерзла! Йу-у-у-й, як менi студено!

Глянув Мирко вгору, а на самому вершку сидить старе бабище й дрижить.

– Гей, бабо, як вам студено, то ходiть погрiтися.

– Йу-у-у-й… боюся, що твоi пси мене покусають. Але знаеш що? Я кину тобi волос, поклади його в огонь, а тодi я спокiйно зiйду.

– Но, дай сюди той волос, – смiеться Мирко.

Баба кинула волос, i вiн поклав його на вогонь.

Волос згорiв, i баба тоi ж хвилини так, як кiшка, спустилася з дуба, а пси навiть хвостом на неi не махнули, нiби закам’янiли.

Тодi стара побiгла до хижi й скоро вернулася з рожном. На рожен настромила якесь паскудне жабище й хоче його пекти.

Мирко пече солонину, а баба – жабу-кропаню. Пече, пече. А раптом схопилася i ляпнула Мирка по очах жабою, коли вже та розпечена була, аж з неi текло.

– Гей, стара вiдьмо, – розсердився Мирко, – зараз тобi кiнець!

І вихопив шаблю. А шабля нараз перемiнилася на дерев’яну.