Казки про богатирів та лицарів

І тоi ж хвилини гадиняча шкiра з дiвки зовсiм спала, й вона стала такою красунею, якоi Мирко нiколи не бачив. Тепер уже не ховалася вiд нього, пiдiйшла i каже:

– Чудуешся? Та не чудуйся, я тобi все розповiм. Не завжди я гадиною повзала. Колись була чистою душею. Мiй батько правив державою, та оцi розбiйники напали на нас, моiх родичiв повбивали, а палац спалили. Мене служниця закляла: аби доти совалася по землi, доки комусь тричi життя не збережу. Я тебе вже тричi воскресила. Ти тепер сильнiший вiд розбiйникiв i маеш перемогти iх.

Зрадiв Мирко. Завiв дiвчину до палацу. Наiлися, напилися i радяться, що мають робити.

Хлопець надумав боротися не лише силою, а й хитрiстю. Замкнув залiзну браму, мiцно стис у руцi шаблю i чекае.

Розбiйники здалеку побачили, що Мирко не сам, а з дiвчиною.

– Погляньте, – сказав старший, – хто легiня воскресив! Тота панна, котра зосталася жива, коли ми повбивали ii батька й матiр i знищили iх державу. Але тепер уже не врятуеться!

І кинув булавою iз такою силою, що глибоко зарилася в землю.

– Ходiть ближче, ходiть! – гукнув хлопець.

Вхопив булаву, жбурнув межи велетнiв-розбiйникiв й одним махом убив чотирьох, бо булава важила мало що не тонну.

Гей, розсердився старший велетень. Схопив булаву i так нею гримнув у залiзну браму, що пробив дiру: один чоловiк спокiйно мiг пролiзти.

Мирко прискочив до ворiт i, коли крiзь дiрку лiз розбiйник, шаблею вiдтяв йому голову. Так по черзi усiх порубав. Старший крiзь дiрку не полiз, а перескочив через браму.

Так Мирко знищив усiх дев’ятьох. Дiвчина радiсно прибiгла до нього, обняла й каже:

– Тепер ми до смертi лишимося вкупi!

– Так i буде…

Зайшли у палац, а там – що лиш iм душа забагла! Всього доста.

Веселилися, гуляли. І час минав швидко, як вода тече.

Але настав край i веселому життю. Це сталося так. Проходжувалися якось у саду. Нараз Мирко став як стовп, дивиться на одне мiсце.

– Що з тобою? Чому зажурився? – питае дiвчина зi страхом.

– Люблю тебе й задоволений усiм, лише журюся, бо мушу тебе залишити.

– Ой, чому мусиш мене залишати? – перелякалася вона.

– Глянь туди далеко… Чи видиш те дуже високе дерево?

– Виджу, виджу…

– А на його верхiвцi чи видиш три хусточки?

– Виджу… Двi з них червоноi барви, а одна бiленька.

– То знай: отi кривавi означають, що моi брати в бiдi, а бiла хусточка моя.