Казки про богатирів та лицарів

Як заграли, так здалося, що кiмната надвое роздiляеться. А Бух Копитович по кiмнатi ходить, та як ударить ногою, так камiнь на дрiбен мак сиплеться. Грали, грали довго-недовго, дякуе Бух Копитович:

– Годi, музиканти, дякую.

Перестали грати.

– Лебiдко, налий музикантам по чарцi горiлки.

Лебiдка частуе iх.

– Пiдходьте тепер, закусуйте.

Пiдходять, закусують. Подякували Буху Копитовичу, а вiн i питае:

– Ви, музиканти, згоднi iти, куди я, щоб ви при менi були?

– Коли Лебiдка згодна, то i ми згоднi.

Лебiдка каже:

– Я давно згодна.

– Пiдемо ж, хлопцi, i як я вас гукну, так щоб ви передо мною i були.

З тим вони й покинули ту кiмнату, наче iх i не було. А Бух Копитович вийшов та й пiшов собi. Зiйшов вiн на стовпову дорогу, iде стовповою дорогою. Од синього моря та стовпова дорога на п’ятнадцять верст, пройшов п’ятнадцять верст Бух Копитович вiд тих скал, дивиться, стоiть стовп кам’яний великий над дорогою. Дiйшов до того стовпа, стiни змiряв, аж по три аршини стiни, а п’ятнадцять аршин висоти, а на дванадцять аршин той стовп углиб пiшов.

І у тому стовпi живуть змii. І вигнутий той стовп булавою вгору, а на тiй булавi – шапка-невидимка, дорогоцiнними камiнчиками у п’ять рядiв обцяцькована. І того стовпа, скiльки не йде людей, нiхто не бачить. Дiйшов Бух Копитович до того стовпа, гляне, аж шапка на нього шита, i написано, що вона на нього шита. Гукнув вiн:

– Лебiдко, чи ти тут?

– Я тут, – каже.

– Це моя шапка?

– Ваша.

– Як би ii дiстати?

– Я полiзу скину, вона не розiб’еться.

Полiзла, скинула. Вiн подивився, а там написано:

«Якби цю шапку Бух Копитович знайшов, то всiх змiiв перемiг би».

Узяв вiн тую шапку, надiв, зрадiв, що таку шапку дiстав.

– Ну, Лебiдко, розкинь намети. Вiдпочинемо тут.

Вона розкинула. Тодi вiн каже:

– Нехай тепер музиканти грають. Вiдсвяткуемо, що таку шапку знайшли…

Аж тут прибiгають два богатирi, що його шукають. Коло синього моря вони вже давно його шукали. Бух Копитович i каже:

– Скiльки вас е?

– Нас, – кажуть, – сто сiмдесят чоловiк.

– Щоб ви зараз прибули сюди, до мене.

Вони й поiхали. За три години iдуть усi чисто богатирi – сто сiмдесят чоловiк.

І привiв Бух Копитович усiх богатирiв до того стовпа.

– Дивiться, панове, на цей стовп. Хто з вас його може розбити?

Вони подивились, змiряли його i кажуть:

– Ми нiяк оцього стовпа не можемо розбити.

– А я, – каже Бух Копитович, – можу його своiм кулаком розбити. Розсиплеться вiн на дрiбен мак.