Казки про богатирів та лицарів

От Настася й сказала царевi:

– Пошлiть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пiзно та бiло, то чого воно так?

Іде Трьом-син Борис до коня i плаче:

– Чого ти плачеш? – питае кiнь. – Не журись: уже не такi цар загадував загадки, та знали, що робити!

От i поiхав вiн. Коли стоять бiля саду сторожi й питають його:

– Куди ти, Трьом-сину Борисе, iдеш?

– Пiду, – каже, – до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пiзно та бiло.

– Нагадай же там, – кажуть, – i про нас, що колись цей сад родив та весь свiт годував, а тепер i сторожiв не прогодуе.

– Добре, нагадаю.

От iде далi, коли стоять два солдати прикутих i питають його:

– Куди, Трьом-сину Борисе, iдеш?

– Пiду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пiзно та бiло?

– Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти покованi?

От iде-iде далi, коли на дубовi жiнка та чоловiк пару голубiв ловлять i питають його, куди iде. Вiн iм i сказав.

– Нагадай там, – кажуть, – i про нас: доки ми ловитимемо цих голубiв?

– Добре, нагадаю.

Їде-iде далеко, коли там стоiть шинкарка i переливае воду з колодязя в колодязь.

– Куди ти, Трьом-сину Борисе, iдеш?

Вiн сказав.

– Нагадай там i про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?

– Добре, нагадаю.

Їде-iде далi. Коли лежить кит-риба. Через неi люди iздять i вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й нiхто iй не дасть. Вона тiльки ротом чвякае.

От вона й питае:

– Куди ти, Трьом-сину Борисе, iдеш?

Сказав вiн i iй.

– Нагадай там i про мене, доки через мене будуть люди ходити та iздити?

– Добре, нагадаю.

Поiхав та й поiхав далi. Коли дивиться – стоiть хатка. Вже перед вечором приiхав у ту хатку. Ввiйшов у неi, а там баба, стара-стара, сонцева мати.

– Куди ти, – каже, – Трьом-сину Борисе, йдеш?

– Пiду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пiзно та бiло?

– Я ж, – каже, – сину, його мати!

Вiн iй розказав:

– Бачив я, – каже, – солдатiв на ланцюгу, бачив я i сад великий: колись родив, увесь свiт годував, а тепер i сторожiв не прогодуе.

Бачив я чоловiка i жiнку, що голубiв ловлять на дубовi i нiяк не пiймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливае– нiяк не перелле. Бачив я кита-рибу, що лежить i через неi люди iздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають – вона ротом зiпае.

Баба йому дала повечеряти.