Казки про богатирів та лицарів

Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранцi. От вона й каже сонцевi:

– Що менi, сину, снилося!

– А що, мамо?

– Снилось менi, що десь е сад великий: як родив, увесь свiт годував, а тепер i сторожiв не прогодуе.

– Еге, мамо, е великий сад, у ньому закопанi розбiйницькi грошi. Тодi вiн почне родити знов, як викопають iх.

– І ще менi, сину, що снилося.

– А що, мамо?

– Десь стоять два солдати на ланцюгу прикутi.

– Еге: якби вони тi грошi, що в саду закопанi, пожертвували на бiдних, то пiшли б по своiх мiстах.

– І ще що менi, синку, снилося.

– А що?

– Десь е чоловiк та жiнка, пару голубiв ловлять на дубовi i нiяк не пiймають.

– Еге, ловитимуть, поки свiт сонця: вони як були молодi, пару дiтей своiх згубили.

– І ще що менi, синку, снилося.

– Що?

– Десь е шинкарка: iз колодязя в колодязь переливае воду, нiяк не перелле.

– Еге! За шинкарство – найгрiшнiш! Вона переливатиме, поки й свiт сонця! Вона як була молода, то кому перелле, а кому недолле.

– І ще що менi, синку, снилося.

– Що?

– Десь лежить кит-риба, i через неi люди iздять.

– Еге, й це е! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пiшла б у море.

– І що ще менi, синку, снилося.

– Що, мамо?

– Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пiзно та бiло.

– Еге, i це було. Як була моя дiвчина у морi, то вона вийде – я засоромлюсь та й почервонiю. Я зiйду рано i зайду червоно. А тепер немае моеi дiвчини, то я зiйду пiзно i зайду бiло.

От пiшло сонце.

Здивувалося, що таке його мамi приснилося, що в свiтi робиться. Пiшло воно. А мати дала поснiдати Трьом-синовi Борисовi й розповiла йому все.

Їде вiн назад. Лежить кит-риба.

– А що, нагадував?

– Казало, – вiдповiдае, – якби ти вихаркнула корабель, пiшла б у море.

Тодi кит-риба як харкнула, увесь свiт стрепенувся. Йде далi: стоiть шинкарка.

– А що, нагадував про мене?

– Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки свiт сонця.

– То я, – каже, – не буду поспiшатися.

Йде далi.

Коли стоять чоловiк i жiнка, ловлять голубiв.

– А що? Нагадував про нас?

– Нагадував. Казало, що будете ловити, поки свiт сонця.

– Ну, ми не будемо й поспiшатися. А то все така думка, що от-от скоро пiймаеш.

Їде, коли стоять тi два солдати й питають:

– А що? Нагадував?

– Нагадував. Казало сонце – як пожертвуете на бiдних тi грошi, що закопанi у саду, то по своiх мiстах пiдете.

Вони сказали, що пожертвують – зараз так i пiшли. Йде далi.