Казки про богатирів та лицарів

Ледве устиг вихопити одну головешку. Як брати повставали й знову пекли м’ясо, розповiв iм, що уночi сталося.

Поснiдали i рушили далi. Надвечiр знову зустрiлися коло мiдного колодязя. Наносили дров, роздмухали вогонь i повечеряли.

– Тепер моя черга сторожити, – говорить середущий.;

Проходжуеться довкола вогню, приглядаеться, слухае. Раз лиш коло пiвночi задув вихорище, зчинилася буря й чотирнадцятиголовий Змiй спустився до колодязя. Побачив багаття i просто – на хлопця! Палить його полум’ям. Царевич шаблею рубае сперед себе… Насилу перемiг.

Доки вiдтяв чотирнадцяту голову, кров майже що залляла вогонь – ледве встиг вхопити головешку й роздмухати ватру.

Рано брати повставали, й середущий розповiв усе, як уночi боровся iз змiем.

Знову йдуть на полювання. Ходили-блукали, щось там i пiдстрелили, а на вечiр сiли коло мiдного колодязя.

– Но, ще одну нiч переночуемо, а потiм рушаемо далi.

Повечеряли.

– Тепер моя черга сторожити, – говорить молодший.

– Мiркуй! – наказують йому. – Аж прилетить шаркань, а то напевно прилетить! Не соромся i пробуди нас.

Ти ще молодий, приклич нас на помiч.

З тим полягали i поснули. А десь коло пiвночi вихопився ще сильнiший вихор – аж дерева на пнi вивертае. У вихорi з хмар спустився змiй з двадцять одною головою. З усiх сапае полум’я i – просто до хлопця!

– Но, тут пропадати! – думае собi хлопець, але братiв не пробудив, сам б’еться зi змiем. Першим махом стяв йому двi голови, другим – уже три. Кров ллеться, як з потока. Коли чотирнадцяту втяв, залляло вогонь.

Боротьба йшла далi у потемку. І доки царевич вiдрубав останню, двадцять першу голову, кров досягла лiжок, де спали брати. А з вогню уже не було й слiду.

Хлопець смертельно змучився. Сiв собi та й думае: брати смiятимуться з мене, як рано пробудяться, що не вберiг вогонь. За будь-яку цiну треба його розкласти. Знайшов у торбi крицю, кремiнь. Та кора геть просякла кров’ю. Ватру нiяк не можна розкурити. Зажурився хлопець. Тодi полiз на високе дерево: «А може, десь увиджу вогонь?»

Вилiз, дивиться, дивиться… Нараз дуже далеко втямив слабеньке свiтло.

«Там е вогонь, – думае, – але се так далеко, що треба йти цiлий день. Але як не пiду, то не дiстану вогню».

Злiз iз дерева й пiшов на те свiтло, взяв iз собою стрiлу й шаблю. Йде, йде довгий час. Раз глянув – проти нього стоiть чоловiк, якийсь чорний-чорний! Нiчого не видко – лиш чорне, як тiнь. І не озиваеться, хоче пройти мимо.

– Стiй! – гукнув хлопець. – Що ти за один?

– Я Пiвнiч.