Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Встае на другий день, а вбрання цiле – нiхто не знищив. Йде вiн до скали, а на рiнi нема анi камiнчика – чиста земля, хоч зараз ори. Посiяв господар пшеницю i промовив:

– То не моя, то жiнчина.

Така пшениця вродилася, що вiн з рiнi бiльше зiбрав, як пан з усiх ланiв. Через рiк-другий став вiн з жiнкою багатшим, як його пан. Дiдич якось зустрiчае його на полi i питае:

– Скажи менi, чого тобi так гарно хлiб родиться? Таж ти колись голий ходив.

Вiн вiдповiдае:

– Дивiться, пане, яка цього року моя пшениця буде.

Зелена, дорiдна, густа.

Нараз пшениця пожовтiла, почала сохнути, падати. Але господар говорить:

– Я забувся, що то не моя пшениця, а жiнчина.

Пшениця знову стала весела – зазеленiла, зашумiла.

А господар каже до пана:

– Бачите, пане, що то не мiй хлiб…

І казка ця не моя. Я почув ii вiд одного дiда старого.

Гостина

Були собi чоловiк та жiнка. Молодi ще обое, дiтей не мали, жили на хуторi, далеко вiд села i мало з людьми зналися, то й сумували, що нi вони до людей, нi люди до них не ходять.

Обридло iм таке самотне життя, i вони собi надумали ось що:

– Ти, чоловiче, – каже жiнка, – iди собi куди-небудь сьогоднi з дому та переночуй, а завтра в обiдню пору прийдеш до мене неначебто в гостi, а наступного дня я до тебе прийду.

– Добре, – каже чоловiк.

Та й пiшов. Десь блукав по лiсу до вечора, лiг пiд копицею сiна, переночував, дожидаеться того завтрашнього дня. А жiнка вдосвiта заходилася по хазяйству: спекла пирiжкiв, курку, наварила локшини до молока, спряжила кабакових зернят та ще й наварила варенухи.

До снiданку зовсiм упоралася, причепурилася гарненько, сiла на лавi та й дожидае свого гостя.

А тут i гiсть у хату:

– Здоровенькi були! Як ви тут, Бог милував?

– Та ще до якого часу, Богу дякувати! Живемо нiчого собi. А ви ж як?

– Та так собi, не дуже-то!

– Ну, то сiдайте ж у нашiй хатi, дорогим гостем будете!

– Спасибi! Сядемо.

Отут вона йому зараз на стiл i печене, i варене, поштуе та припрошуе.

І отак вони собi любенько iли, пили, гуляли, що й незчулися, коли й смеркло.

– Тепер же, чоловiче, я пiду, а ти тут зоставайся, та давай усьому порядок. Просо на кашу стовчи, там у горшку сметана, то масла збий, та на курчат поглядай, щоб ворона не похапала, а я пiду. Трохи менi тiльки неначе боязно, як ти тут даси собi раду!

– Та не бiйся, жiнко! Невже ж таки я дурнiший за бабу! Все справлю – побачиш!

Пiшла вона, а за нею побiг в лiс i цуцик Рябко.