Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

 – Як живий!

– Тiльки навiщо апостоловi, – каже iгумен, – грiшне тiло? Чи не можна без нього?

– Можна й без нього, – озиваеться рiзчик, – для нас це пусте дiло, вмить одрiжемо!

І вже бере рiзчик у руки долото… Ex, як почув це староста, як зiрветься з мiсця та – плиг у вiкно! А за ним диякон, а за ним пiп…

А рiзчик як закричить:

– Держiть iх! Держiть усiх, а то розбiжаться! Держiть, а то я за них не одвiчаю!

Ну, тут iгумен став просити рiзчика, покинь, мовляв, долото, чоловiче, нехай уже буде так, як е…

Отак визволила жiнка свого чоловiка з бiди.

А то б повiсили, неодмiнно повiсили б!

Двом помогло

В одному селi люди перестали ходити до церкви. Стогне пiп, немае доходу. З боку церкви жив крамар, йому теж вiд цього гiрше стало. Мало людей заходить в крамницю, а тому й виручки мало.

Одного разу крамар приходить до попа та й каже:

– Знаете, батюшко, що?

– А що? – каже пiп.

– Давайте об'явимо «чудо Господне»: нiби у вас в церквi iкона обновилась.

Будуть люди йти, i вам буде виручка, i до мене будуть у крамницю заходити.

– Оце добре ти придумав, – зрадiв пiп.

На другий день пiп почав розповiдати скрiзь, що в церквi обновилася iкона i милуе людей.

Повалили люди до церкви. А крамар мерщiй в город та накупив ладану, свiчок, оливи.

Пiшла торгiвля. Зажили пiп з крамарем.

Одного разу заходить в крамницю чолов'яга на милицi.

– Здрастуйте, – привiтався вiн до крамаря, – дайте, будьте ласкавi, ладанцю.

Крамар важить ладан та й питае дядька:

– До iкони приiхали?

– Еге, – вiдповiдае той.

 – Кажуть, що у вас тут iкона обновилася та й людей милуе.

– Обновилася й людей милуе, – вiдповiдае крамар.

– Та й що ж, i помагае воно людям?

– Якже, якже, помагае! – каже крамар.

– Чи всiм же помагае? – питае дядько.

– От за це не скажу, чи всiм, чи нi, – каже крамар. – Знаю, двом добре помогло.

Дивакуватий Панас

Один чоловiк мав аж дванадцятеро дiтей. Так вiн бiдно iз ними жив, що не мали що за зуб кинути.

Ходив до багачiв заробляти i якось пхав бiду наперед. Найстарший син Панас вже мав дванадцять рокiв. Був вiн великий дивак. Якось пiдходить до батька i каже:

– Тату, пускай мене межи люди, може, щось зароблю, та й легше нам буде.

Думае собi батько: «Богу дякувати, що хоч один з моiх плечей злiзе».

Зiбрався син та й пiшов. Йшов собi, йшов та й повертае в якесь село. Коло крайньоi хати стоiть молодиця й плаче.