Подзвін з-під води

Ну, звiсно, е колишнi колеги, е сусiдки по будинку, е випадковi знайомi. Але то все не рахуеться. Справжнiх друзiв у мене немае. А зi смертю… Сергiя… я i зовсiм перестала спiлкуватися з людьми. А його друзi про мене одразу якось забули, а чи просто не хочуть докучати менi своiм спiвчуттям – не знаю… – Вона рiзко обiрвала свою розповiдь i несподiвано знову рушила до автобусноi зупинки.

– Ну так у вас е шанс познайомитися з моiми друзями, якщо захочете! Чесно кажучи, я й сам не настроений на активне спiлкування, але друзi образяться… Дивiться самi, але мое запрошення залишаеться в силi… На цю п'ятницю! – прокричав iй услiд Антон, прикладаючи до вуст зiставленi рупором долонi, аби вона розчула його голос серед щiльного мiського шуму.

– Добре, я подумаю. Але нiчого не обiцяю, – проказала вже собi пiд нiс Валерiя.

Дверi автобуса зачинилися, i вона ще довго крiзь вiкно чiплялася поглядом за його самотню фiгуру, що стояла бiля машини, дивлячись услiд… так-так, саме iй. Коли автобус звернув на iншу вулицю, вона уп'ялася байдужим поглядом у безбарвну реальнiсть за вiкном, яка миготiла повз неi зi швидкiстю непотрiбного часу, що тепер втратив будь-яку цiннiсть.

Час, простiр, життя – що це? Якiсь непотрiбнi й навiть зайвi категорii, що тепер лише заважають. Можливо, ранiше це все вартувало ii уваги, боротьби, сил i почуттiв, але не зараз. Зараз це зайве. Як i вiн, цей чоловiк, Антон, що запрошуе ii пiти кудись iз ним…

Навiщо вiн запрошуе ii, навiщо вся ця увага до неi з його боку i навiщо все це iй самiй? Навiщо вiн запропонував пiти разом до його друзiв? Навiщо всi цi побачення в кафе, розмови по душах i розпитування про минуле? Кому це потрiбно? Нi, тiльки не iй! Може, йому? А може, все-таки iм обом? Навiщо вiн намагаеться нав'язати iй це знайомство, якщо сама вона того не прагне? І що робити далi? Пiти на цю зустрiч i весь вечiр проплакати, зiпсувавши свято собi та iншим, бо стримати цi сльози немае нiякоi можливостi, вони течуть самi по собi? Або вiдмовити йому раз i назавжди? Нi.

Так не можна, адже людина хоче зробити iй бодай якусь приемнiсть, стараеться, щось вигадуе. Та чи будуть iй цi гостини приемними? Нi. Чужi радiснi люди, iхнiй смiх, iхнi посмiшки, iхнi розмови, iхнi емоцii – вона вiдвикла вiд усього цього, та й зайвий раз бачити чиесь свято iй зараз буде вкрай важко, якщо не сказати – неможливо. То, виходить, треба вiдмовитись вiд цiеi поiздки? Напевно. Вона йому нiчого не винна, вiн iй теж.