Подзвін з-під води

Вона забiгла на пошту на Богдана Хмельницького i вкинула до жовтого ящика невеличкий конверт з портретом якогось вiдомого фiзика. Вона щотижня вiдправляла листа до своiх рiдних у Суми, бо не хотiла iм телефонувати, аби зайвий раз не наражатися на докучливi розпити – як ти там, чим займаешся, як себе почуваеш, тримайся, ми тебе любимо, терпи, намагайся бiльше спати, займи чимось себе, сходи куди-небудь i таке iнше. Рiднi й самi телефонували iй щодня, але вона намагалася спiлкуватися з ними якомога менше, бо кожного разу цi щиро вiдвертi розмови закiнчувалися iстерикою по обидва кiнцi.

А спiлкування за допомогою паперових листiв не вимагало термiнових зiзнань та вiдповiдей i, тим бiльше, не давало непотрiбних порад, як жити далi.

Вийшовши з поштового вiддiлення, вона вдихнула на повнi груди прохолодне повiтря i пiдставила обличчя пiд дощ, який з кожною хвилиною набирав сили, заливаючи брукiвку темними сумними потоками. Заглибившись у своi невеселi думки, вона почала механiчно переходити вулицю, коли поруч несподiвано рiзко зойкнули гальма i колеса чийогось авто вихлюпнули на неi цiлий водоспад холодноi води з великоi калюжi, що колихалася чорним озерцем пiд брiвкою.

Вiд несподiванки вона неголосно скрикнула i випустила з рук свою сумочку. Мокра з голови до нiг, вона широко розкрила очi i задерев'янiло спостерiгала, як з машини до неi виходив якийсь чоловiк. Вiн торкнувся ii рукою i тихо промовив:

– Валерiе, з вами все гаразд?

Лише тепер вона впiзнала в цьому чоловiковi Антона, що разом з нею вiдвiдував заняття у психотерапевта.

Не кажучи нi слова, вона пiдняла з асфальту свою сумочку i струсила воду зi спiдницi.

– Валерiе, заради Бога, вибачте! Ви так раптово вигулькнули на дорозi, що я ледве встиг загальмувати, а тут цей дощ i калюжi… Вибачте менi, благаю!

– Та нiчого, я вже заспокоiлася. От тiльки дуже холодно тепер, адже я вся мокра. – Вона витерла хусточкою обличчя, i Антоновi на мить здалося, що то зовсiм не вода стiкае по ii щоках, а звичнi сльози.

Позаду почулися нетерплячi голоси автомобiльних клаксонiв, хтось з водiiв почав вигукувати якiсь неприемнi слова на адресу Антона, який покинув машину посеред дороги. Вiн швидко повернувся за кермо i вiд'iхав на узбiччя. Валерiя нiкуди не йшла, сумирно очiкуючи його на тротуарi.

– Аби хоч якось загладити мою провину, пропоную вам зiгрiтися чимось гарячим у найближчому кафе.