Рожеві сиропи

Його очi забiгали стелею, перейшли на бюст Олiньки й зупинилися на календарi. З останнього на дядю Сергiя Валентиновича зосереджено дивилося щеня спанiеля.

– Коли там у мене день народження? – поцiкавився листоноша сам у себе, схилившись над бiлетом. – так, двадцять другого одинадцятого п’ятдесят другого. Це три цифри. А у тебе, Олiнька, коли?

– Що коли? – вiдволiклася Олiнька вiд розважальноi щотижневоi газетки.

– Коли у тебе день народження?

– Тридцятого квiтня.

– А рiк?

– Вiсiмдесят шостий.

– Не пiдходить.

Тут усього п’ятдесят чотири. А дiд твiй, Степан, якого року?

– Тридцять сьомого, – злякано прошепотiла Олiнька й заклiпала безбарвними очима. – Здаеться…

– Угу, дякую. На, гаси, – i Сергiй Валентинович простягнув бiлет.

Цiлий день вiн просидiв у вiддiленнi. Жодного листа чи газети, навiть квитанцii до сплати не було. Вiн сидiв бiля касирки Надii Миколаiвни, жував ii бутерброд з телячим язиком та помiдорками й бiдкався, що спека незабаром звалить його з нiг.

– Та йдiть ви вже додому.

Поспiть, може, шось на городi шарувать треба.

Дядя Сергiй Валентинович був принципiальним i чесним. В обiдню перерву вiн змазав веломашину, почистив холошi своеi унiформи й сiв бiля вiкна. Вулиця була порожньою, немов Бердичiв у перiод фашистськоi окупацii. Навiть собаки десь поховалися. було видно лише, як паруе асфальт i здiймаеться пузирями смола.

Листоноша мрiяв про виграш. «от виграю», – думав вiн… й одразу губився. Зарплатнi та найденоi звечора сотнi йому вистачить з головою, а що робити з виграшем – вiн не знав.

«Якщо виграю сорок гривень, – думав вiн, – куплю новий ланцюжок до свого велоапарата. А якщо бiльше?» – злякався листоноша. Ця думка почала його непокоiти. «Якщо бiльше? Що я робитиму? Якщо виграю тисячу? тисячу! Може… може, вiдкласти? правильно Афанасiй казав – на гроб. Вiдкласти на гроб? тьху мене, про таке думати».

– Надiе Миколаiвно, – звернувся вiн до касирки, – скажiть, а якби ви виграли в лотерею тисячу гривень, куди б ви iх дiли?

– О-о! – протягла касирка, i стало зрозумiлим, що витратити куди iй знайдеться.

Син у школi, чоловiк вже другий рiк як на бiржi стоiть, перебиваеться випадковими шабашами… Ця знайде. У неi матiр у Мошнах одна живе, три городи, свинi. Для неi ця тисяча – крапля в морi.

Увечерi, сидячи перед телевiзором, дядя Сергiй Валентинович очiкував розiграшу. i коли той нарештi почався, серце листоношi чомусь сильно закалатало.

«Невже тисячу? – подумав вiн i злякався.