Рожеві сиропи

– Дриляй давай! Базiкала! Зараз я тобi хвоста пришию.

Ваня задриляв. Хата була старою. Товстi глинянi стiни кришилися, немов зуби у матроса. Штукатурка разом iз глиною розлiталася навсiбiч. Ваня мружився, намагався вберегти зiницi вiд небезпечних уламкiв, дiяв майже наослiп, проте дриль входив плавно i справно, немов ложка у сметану.

– Одна дiрка е, Афанасiй! Можете мене поздоровити.

– Поздоровляю, – мовив Афоня, потираючи пухкенькою долонею щетинисту щоку. – Тепер тут давай.

Ваня увiйшов у раж. Друга дiрка була зроблена майстернiше.

– Тепер над цим вiкном, – дiловито мовив Афанасiй.

– Тут?

– Лiвiше.

– Тут?

– Ще трохи вгору. Ага. Дриляй.

Ваня задриляв.

– Ж-жу-у! – обережненько сказав дриль, пробуючи структуру стiнки. – Ж-ж-ж-жу-у-у-у-у! – набрався вiн смiливостi. – Дж… цинь! Дуж!

– Шо трапилося, Ванют?

Ваня витирав обличчя вiд сухого бруду. Щось не клеiлося.

– Щось не клеiться.

Вiн показав дриль Афанасiю.

– Зламав?

– У вас стiни якiсь залiзнi.

– Може, проводка?

– Якби проводка, то йшли б ви вже до моеi баби з похоронкою. Не знаю.

Афоня збiгав за компотом. Сiли. Випили. Задумалися.

– Треба свердло витягати. Інакше криво карниз сидiтиме, – сказав Ваня, витираючи губи.

– Умiеш?

– Плоскогубцi треба.

– Десь були, – задумливо рiк Афоня.

У дверi постукали, й за секунду в кiмнату заглянула вусата морда.

– Доброго дня, – привiталася морда.

– Сергiю Валентиновичу! – привiтався Афанасiй i взяв у вусаня якийсь продовгуватий папiрець. – Руки у тебе стоять?

– А? – здивувався дядя Сергiй Валентинович. – Не знаю.

– А що в тебе взагалi стоiть? – запитав Афанасiй, не вкладаючи у запитання потойбiчноi сутi.

Ваня цiй двозначностi посмiхнувся. Дядя Сергiй Валентинович зашарiвся.

– У нас тут бiда, розумiеш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стiнцi тепер стирчить.

– Так плоскогубцями, – спокiйно промовив листоноша.

– На що ти зiбрався дивитися?

– На те, як будете витягати.

– Ну подивись.

Афанасiй принiс старi, вкритi iржею плоскогубцi. Поколупавшись з хвилину у стiнцi, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.

– А це не зламаеться? – справедливо запитав листоноша.

– Не знаю. Може, свердло було гiвняне, – припустив Ваня. – Зараз спробуемо.

І вiн спробував.

– Ж-ж-ж-жу-у-у-у! – завив дриль. – Жим, цвiк, хряцццц.