Рожеві сиропи

– Вам лист! – казав дядя Сергiй Валентинович i протягував квитанцiю за використану електроенергiю.

Затим сiдав на свою веломашину, проiжджав три метри i зупинявся бiля сусiдньоi хвiртки. Свiй велосипед Ваня теж називав виключно веломашиною. Спочатку вiн називав його жартома, перекривлюючи листоношу, але згодом це увiйшло у звичку. Вiн вже i сам забув, чому саме веломашина. Це слово проросло крiзь мiський бетон i стало звичним. Нормальним.

Ваня любив i свою дачу, i село, посеред якого мiстилася iхня дiлянка.

Багато лiтнiх та весняних днiв вiн провiв на землi. І пов'язано у нього з цим селом було, певно, бiльше, нiж з мiстом. Пам'ять вiдбирае найсвiтлiше.

Смола прилипала до пiдошов, пахло свинями та скошеною травою. Бiля бару «Фаворит» товклися кiлька мiсцевих мужичкiв. Кожен з них тримав у руках пластиковий пiвлiтровий стакан з розливним пивом.

Навколо дохлого вужа роiлися мухи.

Ваня оминув сiльську школу, зелений сквер з гiпсовим, фарбованим серебрянкою невiдомим солдатом i вийшов до городiв.

Понад ставком, через покинутi хлiви вiн дiстався свого будинку. Цей зелений дах вiн упiзнае у будь-якому станi.

Бiля лiтньоi кухнi сидiла баба Зiна. Вона перебирала полуницi, з самоi кухнi долинав запах варення.

– Ваню! – зрадiла баба Зiна. – А я тобi вже першоi полуницi назбирала. І черешня вже.

– Привiт, – махнув вiн наплiчником, i той упав бiля винограду, що накривав весь майданчик мiж хатою та лiтньою кухнею.

– Стомився?

– Не, – посмiхнувся Ваня i зняв сорочку.

– Дощ буде, – подивилася баба угору, але окрiм виноградного листя нiчого не побачила. – Парить.

– Ага.

– Поiж, може?

– Потiм, – вiдмахнувся Ваня.

– До хлiвiв поiдеш? – стримуючи очевидне розчарування, запитала баба.

– Ага.

Ваня вiднiс речi до хати, перевдягся у дачне – старi шорти та вицвiлу футболку, – зазирнув до всiх кiмнат i куточкiв, зробив умовний перепис iнструментiв у майстернi, навiщось поплював на холодний паяльник i вискочив на вулицю.

– А де ключi вiд сараю? – запитав вiн у баби.

– Там вiдкрито.

Одразу бiля дверей стояв його вороний. Точнiше ворона. Веломашина «Украiна». Позашляховик, вiрний друг та надiйний товариш. Осiдлавши веломашину, Ваня, зумисне наiжджаючи на розплавлену смолу, понiсся на iнший бiк села, туди, ближче до штучного озера з коропами та вiчнозеленого вигону.