Амаркорд (збірник)

Вiн належав до тих украiнцiв, якi, розмовляючи росiйською, зберiгають сильний украiнський акцент, що дуже дивуе, коли довiдуешся, що украiнську вони в кращому випадку тiльки розумiють. Вiн просив розмовляти з ним украiнською, намагаючись зробити менi приемнiсть, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кiнотеатрах, що в захiдному свiтi – рiч доволi рiдкiсна, пропускав мене вперед при входi i подавав руку при виходi з мiського транспорту, знову iгноруючи емансиповане оточення. Усе це iмпонувало, як i його намагання заповнити нашi зустрiчi насиченою культурною програмою.

Ми з'iздили разом до Страсбурга, побували на Тiтiзее, збиралися навiть до Парижа. Розмовляючи зi мною про Довлатова, Бiтова, Аксьонова, Астаф'ева i Мiхалкова, вiн називав iх «нашими», а переходячи на Лiну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерiя Шевчука чи Сергiя Параджанова, обережно окреслював iх «вашими» i тактовно з'ясовував, чи правда, що «у вас, у Львовi» всi «навiть удома» розмовляють мiж собою по-украiнськи, а малих дiтей зовсiм не вчать росiйськоi.

Про прочитанi книжки вiн висловлювався досить лаконiчно: «Мне панравiлась». Або: «Мне не панравiлась».

Коли я питала чому, вiн вiдповiдав: «Умние людi а таком не распрастраняюцца».

Вiн постiйно намагався створити довкола себе атмосферу таемничостi. Запрошуючи мене кудись, вiн спочатку питав, чи маю я час сьогоднi з ним зустрiтися. Якщо я не заперечувала, то вiн продовжував:

– Тагда я хачу свадiть тебя в адно места.

На запитання, в яке саме, незмiнно вiдповiдав:

– Там пасмотрiм.

Вiн часто задавав менi питання на зразок:

– А што ти думаеш а палiтiке Гарбачева?

Або:

– Как ти думаеш, анi закроют Чернобиль насавсем iлi так i аставят?

Якщо ж я питала, що вiн сам думае з цього приводу, то чула у вiдповiдь незмiнне:

– Гм, ета майо лiчнае мненiе. Не стану аб етам распрастранятса.

Мене, вiдверто кажучи, мало цiкавило, що думае Юра з приводу iнфляцii в Украiнi чи новоi полiтики нiмецького уряду.

Я намагалася розпитати його про його власнi смаки, звички, плани на майбутне чи iсторii з минулого. Але незмiнно чула у вiдповiдь:

– Умние людi разгаварiвают а более iнтересних вещах.

Цiкаво, звiдки йому було так добре вiдомо, про що розмовляють i про що не розмовляють «умние людi»?

Коли я розповiдала йому про Берто, вiн намагався вдавати скептика:

– Не верю я в такую дабрадетель. Ілi он странний, iлi iмпатент.