Амаркорд (збірник)

А ваабще, он мужик iмпазантний, мускулiстий, лiцо прiятнае, пачтi савсем нету седiни, нiкакiх залисiн. Нашi в таком возрасте все толстие, лисие iлi уже седие.

Берто мав про Юру не настiльки позитивну думку:

– Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з'явитися.

Вiдтодi, як я познайомилася з Юрою, Берто мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленiсть. Першого ж вечора, щойно я вселилася, вiн сказав:

– Тепер це твоя дiм. Я не маю право тобi забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообiцяти, це нiякий твiй знайомий чоловiк не переступити порiг цей дiм.

Ти – людина вiльний, можеш спати з хто хотiти i скiльки хотiти. Але я вiдповiдати за моя донька i не хотiти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дiм бути вiльний вiд насильство i розпуста.

Coitisргаесох – це не завжди погано, або Про найкоротшу з усiх вiдомих менi спроб згвалтування

Нашi з Юрою стосунки продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що iснувало мiж нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, – розвитком.

Пiсля того, як Юра з'ясував, що ж я думаю з приводу полiтики Горбачева, перспектив закриття Чорнобильськоi АЕС та iнтеграцiйноi полiтики нiмецького уряду, основнi теми наших розмов було вичерпано. Ми продовжували зустрiчатися два-три рази на тиждень, обiдати або вечеряти разом, ходити в кiно або в театр, я познайомилася з постiйним колом спiлкування Юри. Пiд час кожноi наступноi нашоi зустрiчi вiн все активнiше намагався поцiлувати мене, я все активнiше опиралася. При цьому ми розумiли, що я не мала б опиратися, а якщо мала б, то принаймнi пiсля бiльше чи менше правдоподiбного пояснення iз вживанням причинно-наслiдкових сполучникiв: «бо», «тому що», «незважаючи на те що».

Але я не могла примусити себе нi припинити опиратися, нi завдати собi працi придумати якесь бiльш або менш вiрогiдне пояснення, а тому обмежувалася категоричною часткою: «Нi». Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав своi уста до моiх, шепочучи: «Ти менi так подобаешся», менi ставало шкода його, та я не висловлювала своеi думки з цього приводу, обмежуючись лаконiчним: «Нi, нi, не зараз».

– А коли? – питав вiн, i менi знову ставало його шкода. Тому я мовчала замiсть того, аби вiдповiсти:

– Нiколи.

Сподiвання, що вiн сам колись про це здогадаеться, все ще не полишало мене.

«Не iснуе нiчого небезпечнiшого, нiж почуття жалю до чоловiка, якого не хочеш», – учила мене одна старша товаришка, i зовсiм незабаром менi довелося переконатися, що вона мала рацiю.