Амаркорд (збірник)

Ну, а раз читаеш, то i понiмать скоро начнеш. Не беспокойся.

Уже на другий день Герман звик до бабциних монологiв i навiть час вiд часу намагався реагувати на них, чуючи знайомi слова. Найважче йому було звикнути до режиму харчування, який бабця для нього встановила. Щогодини вона грiла йому тарiлку манноi кашi, вареники, налисники або картоплю, мовчки ставила тарiлку перед ним, давала в руки виделку або ложку i сiдала навпроти, примовляючи:

– Їж, iж, нiчого я не хочу чуть, шо не голодний. Мужчина – вiн всегда голодний, iж, iж.

У першi днi я не вiдпускала Германа нiкуди самого i всюди супроводжувала його. Але вже на третiй день вiн виявив бажання самостiйно з'iздити до мiста. І таки з'iздив, незважаючи на сильний опiр бабцi i решти родини.

– Стiльки вражень, як за цi кiлька годин, вдома у мене не назбируеться за рiк, – захоплено розповiдав вiн, повернувшись додому. – Щойно я сiв у трамвай, як вiн загорiвся, тобто тiльки трохи почав димiти, i сильно смердiло. У нас би вже почалася панiка, люди вискакували б через вiкна, приiхала б аварiйна служба, а тут, крiм мене, взагалi нiхто не звернув уваги, всi сидiли спокiйно, ми доiхали до кiнцевоi зупинки, я вийшов разом з усiма, а трамвай поiхав далi, за ним волочився невеликий шлейф диму.

Одна бабця в трамваi намагалася вiддати менi якусь книгу, а коли я подякував iй нiмецькою, вона злякано вiдсахнулася i пересiла подалi вiд мене. Старi люди у вас досi бояться нiмцiв?»

Львiв зустрiв нас наскiльки мiг привiтно: цiлими днями безперестанку йшов дощ, температура була надто високою для сiчня i надто мокрою для всiх решта пiр року, крiм дощу з неба намагалася опуститися на землю якась землисто-сiра каша, яка вважаеться тут снiгом.

Але опуститися iй не вдавалося, надто висока для сiчня температура асфальту ще в повiтрi розтоплювала «снiг», i ми розносили цю кашу старовинними вулицями та площами, менш старовинними, але не менш понищеними трамваями. Розносили брукiвкою, асфальтованими вулицями i доносили частину у виглядi твердих закам'янiлостей до власних осель, де цей бруд наштовхувався нарештi на гiдний опiр маминоi любовi до чистоти i був методично знищуваний.

Львiв'яни давно звикли до такоi погоди, i частина з них тiшилася, що «слава Богу, немае морозу, не слизько», а iнша, навпаки, нарiкала – «хоч би трохи снiг полежав, бо не буде врожаю». Але загалом усi були якщо не задоволенi, то цiлком спокiйнi, i Германовi не залишалося нiчого iншого, як роздiлити цей загальний спокiй.