Амаркорд (збірник)

Нi валiза, котру татовi довелося везти до автобуса на старенькому вiзку i пiдняти яку в мене не було жодних шансiв (що я робитиму з нею, якщо мене раптом не зустрiнуть?), нi автобус, який спiзнився на п'ять годин, а потiм ще двi години нiяк не мiг завестися, нi несподiваний нежить, який примушував мене голосно й часто чхати i витирати хустинкою носа, а заодно й очi. Пiд кiнець цей дивний нежить передався i всiм iншим членам родини. Здавалося б, яка тут урочистiсть: бабця з власноручно пошитим iз старого бiлого простирадла халатом i з власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок i варених яець, тато, який везе скособочену валiзу на старенькому двоколiсному вiзку, безуспiшно намагаючись обминати калюжi, пiдстаркуватий домашнiй пес iз прокушеним в однiй iз любовних баталiй вухом, кругленький водiй зi своiм нiмецьким автобусом i одеським акцентом, загальне чхання…

Можливо, це менi лише здаеться i нiякого трагiзму в ситуацii не було.

І в бабцi котилися сльози вiд звичайного нежитю, як це бувае у всiх, а мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вiтрi. І вiд цього в неi почали тремтiти плечi. Тато запалив першу пiсля 20-рiчноi перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання вiзка, а пес жалiбно скавулiв, оплакуючи свое поранене вухо. Так, чхаючи i сякаючись, ми й провели останнi 2 години перед вiд'iздом.

Водiй нашого чистого й зручного автобуса називався гер Крант, щедро обдаровував оточуючих своею бiлозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмiшкою, був пiдкреслено ввiчливим, дбайливим у ставленнi до пасажирiв i щохвилини переходив у спiлкуваннi з мови, яка на певних теренах все ще виконуе функцiю мiжнацiонального спiлкування, на мову, все ще незрозумiлу для переважноi бiльшостi присутнiх.

Це, з одного боку, пiднiмало його авторитет у наших провiнцiйних галицьких очах, а з iншого – створювало ефект вiдчуженостi, навiть певноi ворожостi. Можливо, останне було бiльше спричинене особливостями звучання тоi чи iншоi мови, яке асоцiювалося з носiями тоi чи iншоi ментальностi, а тi, в свою чергу, ще за пам'ятi обох моiх бабусь виробляли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мiнiмум не патрiотично.

У перший момент така поведiнка водiя мене насторожила, але потiм я двiчi вловила у його розмовi «заген зi мiр бiтте», ще двiчi «во канн iх…» i заспокоiлася, потiшившися своiм швидким просуванням у справi опанування мовою, яка незабаром мала увiйти в мое повсякдення.