Амаркорд (збірник)

Я вiдчула, як кiлькiсть адреналiну в мене в кровi знову рiзко зростае, пальцi рук холоднiшають, дихання стае частiшим, як у фiгуристок на останнiй хвилинi виступу, а десь глибоко всерединi натягуеться, дрижить i збираеться луснути тоненький живчик.

– Непогана iдея. Чуеш, Марiо, як ти щодо вареникiв, борщу та найвродливiших у свiтi жiнок? – пожвавилася Меггi, оглядаючи Роберта поглядом, що зраджував зацiкавлення сильнiше вiд простого дружнього.

– Якщо тут готують вареники або борщ, то можна похавати.

Вродливих жiнок у нас сьогоднi до фiга, – галантно посмiхнувся Марiо.

– Це пiцерiя, Марiо, – ми говоримо про вареники у Львовi, в Украiнi, куди ми, можливо, поiдемо разом iз «Лемберг-Гiльфе», офiцiйним спонсором акцii, – Роберт подивився на Меггi поглядом досвiдченого альфонса, який звик до того, що жiнки звертають на нього увагу, i вмiе пiдкреслити, що це йому дуже приемно, але разом iз тим не приховуе легкоi втоми вiд цiеi постiйноi i досить виснажливоi жiночоi прихильностi. Це вийшло в нього цiлком професiйно.

Розмова на деякий час перервалася появою офiцiанта, потiм принесли вино, i пiсля першого ковтка Марiо пожвавiшав. Алкоголь мав на нього блискавичний вплив. Менi стало цiкаво, наскiльки часто вiн дае цьому впливовi заволодiти собою, але розвинути думку я не встигла.

– Львiв – це прiкол. Я люблю покататися в кайф. Пiд час гастролей постоянно яка-то фiгня случаеться. Пам'ятаеш, Роберт, як ми iхали в Італiю, а я забув свiй паспорт, ну не забув, а засунув до кишенi маринарки.

Захотiв до кльозету i пiшов його шукати, а паспорт в руках. Потiм поклав до кишенi i забув. Веселуха, кароче. Вихожу з кльозету, i наша черга проходити митницю. Роберт каже: «Марiо, ти не забув свiй паспорт?» Вiн завжди мене контролюе. Я кажу: «Не забув, шо ж я, дебiл». Пiдхожу до митника, чувак питае: «Іль паспорте?» Я йому: «Сi, бамбiно». Лiзу до кишенi, а нi фiга, iль паспорте тю-тю. Прiкiдуеш? Усi пересрали, почали мене матюкати, концерт за немалi бабулi зриваеться. Влiталово. Я тоже розстроiвся, зняв пiджак, кинув на землю, а тут паспорт випав з кишенi. Прiкол.

«Музиканти нiкогда не бувають умнi. У них така робота, шо всьо врем'я у шумi, то вони й дурiють. Ше в жистi не бачила умного музиканта. Держись од них лучче подальше», – вчила мене бабця, коли я закохалася в довгi кучерi i голубi очi iншого музиканта, без домiшок марокканськоi кровi, хоча теж темпераментного. І, здаеться, навiть iнтелiгентнiшого.