Агатангел

Кожного, хто не подiляе поглядiв теоретикiв галицького сепаратизму, або ж подiляе iх не надто переконано, можна вважати людиною з провiнцiйною свiдомiстю. Але, як на мене, це визначення потребуе уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(не)? Представники ТРУБЗ(не) вважають iх провiнцiалами, iгноруючи той факт, що позицii обидвох партiй майже iдентичнi.

По-трете, чи потрiбно зайвий раз уже в назвi роботи пiдкреслювати, що Тигирин – це географiчна провiнцiя? Адже це може викликати незадоволення найбiльш радикальноi частини тигиринських патрiотiв, якi не захочуть асоцiювати себе з жодною провiнцiею, навiть якщо це слово вжити у позитивному сенсi.

Можливо, я надто близько пiдiйшла до предмета дослiдження, потрiбно було залишатися на безпечнiй вiдстанi закордонних бiблiотек, звiдки все виглядало чiтким i однозначним? А може, взагалi жодна iдея не видаеться менi вартою довiри настiльки, щоб цiлком себе з нею iдентифiкувати?

Навiть не знаю, в чому конкретно полягае те, що мене зупиняе.

Можливо, я просто глибше вникла у матерiал, i деякi ранiше очевиднi факти зараз перестали для мене бути настiльки очевидними, а деякi ранiше прийнятнi спрощення почали здаватися надто примiтивними. Можливо, я усвiдомила величезний розрив, який полягае мiж теорiею якоiсь полiтичноi iдеi та ii практичним втiленням. А також те, що надто неупереджений пiдхiд до теорii на даному етапi може серйозно зашкодити практицi. Або ж побачила, що будь-яке намагання описати те чи iнше явище неминуче веде до спрощення, тому немае сенсу навiть намагатися описати щось об’ективно чи принаймнi адекватно.

Якщо ранiше я бачила тiльки позитивнi моменти явища пiд назвою «тигиринський феномен», то тепер усвiдомлюю, що жодне явище не може складатися лише з позитивних моментiв, але чи це дае менi право критикувати те, що не критикують значно авторитетнiшi дослiдники? І чи критика не зашкодить популяризацii тигиринського феномена? Бо якщо зашкодить, то це вже не надто патрiотично.

Інший шлях полягае в тому, щоб розглянути дискусiйнi моменти.

Але тодi я ризикую, по-перше, виглядати надто зухвалою у своiй критицi поважних теоретикiв iдеi, по-друге, така робота не додасть середовищу тигиринського феномена нових прихильникiв. Адже якщо навiть серед представникiв середовища немае едностi, це навряд чи виглядатиме переконливо для людей ззовнi.

Хоча, здаеться, я трохи спрощую, i справа не обмежуеться лише цим майже марксистським конфлiктом мiж громадським i особистим.