Агатангел

«Пильнуй, кого граеш i якого хера», – часто повторюе нам головний редактор пан Незабудко, що означае: «Достовiрнiсть iнформацii у нашiй газетi завжди мусить бути на першому мiсцi». І всi з ним погоджуються.

Саме тому, а не з метою приховати iнформацiю, як спекулювали бульварнi газети, КРІС-2 не повiдомив своiх читачiв про факт зникнення Арнольда Гомосапiенса. Адже факт залишався неперевiреним. Можливо, голландець не зник, а просто вiдлетiв, не прощаючись. А може, i прощався, просто сп’яну нiхто не пам’ятае.

Зате бульварна преса дружно винесла вищенаведенi повiдомлення на першi сторiнки.

Але це я прочитала вже пiсля допиту слiдчого. До речi, проведеному всупереч усiм моiм теоретичним уявленням про те, як повиннi проходити допити. Тим бiльше, в нашiй краiнi. Десь на набережнiй Орфевр мене, можливо, i не вразив би iнтелiгентний вираз обличчя чоловiка в iдеально напрасованому модному костюмi, який назвав себе слiдчим. Але не на вулицi Олега Кошового, пардон, тепер уже Нестора Махна.

Насамперед слiдчий запропонував менi кави, яку запарив у мiднiй (!) джезвi.

Доповнюючи аромат колумбiйськоi арабiки, затишно попихкував люлькою. Цiкаво, у них там усi такi, чи слiдчий Тичина (родич? однофамiлець?) просто виняток. Як полiглот Анастасiя Каменська, кулiнар, колекцiонер орхiдей та естет Нiро Вульф чи англiйська пенсiонерка мiс Марпл, для якоi дiяльнiсть слiдчого – це насамперед можливiсть зайвий раз поплiткувати. Чи хоча б як лiтературознавець i секретар багатоi бiзнес-вумен (чи все-таки-менки?) Іван Подушкiн, який неохоче вiдриваеться вiд поезii Срiбного вiку i розслiдуе злочини. Вiн не перекладае з п’яти мов, та i в кулiнарii не дуже тямить, зате цiлком постмодернiстично разом зi своiм босом (своею мем, боскою, шефовою чи шефинею) захоплюеться постаттю Нiро Вульфа i в усьому намагаеться його наслiдувати.

Михайло Тичина нiкого не намагаеться наслiдувати, хiба що мимоволi часом не зачиняе вхiдних дверей до свого помешкання, як це, щоправда, свiдомо, робив комiсар Берлах.

Але навiть як на лiтературного персонажа, а не живого слiдчого, Михайло Тичина виглядае занадто доглянуто. Нi тобi знаменитого вим’ятого плаща чи хоча б костюма, нi олiвця за вухом, не кажучи вже про джинси i кросiвки, якими традицiйно зловживають у детективах не лише чоловiки, а й жiнки. Зовсiм не виникае враження вiчноi невиспаностi, перевтоми чи розсiяностi, яка згiдно з розповсюдженим стереотипом супроводжуеться повною самопосвятою професii.