Червона лінія U2

Тут намагаються оселитися тi, хто приiздить iз провiнцii, це дорогий i модний район, у якому колись мешкала партiйна верхiвка схiдного Берлiна, тут чимало кнайп iз впiзнаваними аксесуарами типово радянських iнтер’ерiв – килими на стiнах, кольори шпалер, зворушливi старомоднi торшери та громiздкi «м’якi частини».

Тутешне метро мае функцiю якогось подвiйного дна, де осiдае i стае очевидним найбiльш характерне, а часто i найбiльш симпатичне. Хоча зосередженiсть найбiльш симпатичного саме у метро навряд чи можна назвати чимось характерним.

Принаймнi для iнших мiст.

Навпроти мене сидять три француженки i голосно розмовляють про щось. Мабуть, про одяг, про що ж iще можуть розмовляти француженки згiдно iз нашими уявленнями про них. Тим бiльше, вони час вiд часу показують одна однiй на своi руки, ноги, шиi, вiдмiрюючи уявну довжину та iмiтуючи складки i форму вирiзу. Вони розмовляють голосно, проте без тоi хамуватоi нотки вiдвертостi, яка часом чуеться у розмовах незрозумiлими мовами i примушуе пiдозрювати, нiби говорять про тебе.

Поряд iз француженками сидить молода iндiйка з приблизно трирiчною донькою. Мала пустуе, перебiгае з одного кiнця вагона до iншого, мати спокiйно i незворушно кличе ii назад пташиними звуками своеi мови, до якоi дуже пасуе ii хриплуватий голос. А менi чомусь на кожнiй зупинцi стае страшно i здаеться, що мала обов’язково вискочить на платформу i не встигне забiгти назад перед тим, як поiзд рушить. Менi соромно за цей свiй страх, i я почуваюся, немов розгодована матуся iншоi дiвчинки такого ж вiку з випадкового епiзоду на дитячому майданчику у Львовi.

Мати забороняла малiй ховатися за ковзанкою, мотивуючи це так:

– А якщо раптом на дорозi машина зупиниться, вискочить дядько, вхопить тебе, затягне в машину, а потiм порiжуть i продадуть на органи. Я ж не встигну добiгти, щоб врятувати тебе.

Добiгти вона, мабуть, i справдi б не встигла, навiть якщо припустити, що вона в принципi може бiгати.

Моi домашнi асоцiацii продовжуе жiночка у дальньому кутку вагона, яка виглядае до болю знайомо.

Бiлявi кучерi, джинсовий костюм iз вишивкою, мешти на шпильках i макiяж такого ж, як мiнiмум двадцятирiчноi давностi, зразка. У мене не виникло б жодних сумнiвiв на ii рахунок, навiть якби на однiй iз зупинок вона не витягла iз сумки газету «Русский вестник».

Не знаю, як це iм вдаеться, але iх дуже легко вирiзняти у тутешньому натовпi, так само легко, як це було б важко в iншому натовпi там, звiдки всi вони поз’iжджалися.