Очамимря (Повість безврем’яних літ)

Великий, багатий i славний. Його первi люде ще невiдь-коли збудували. Нiхто навiть зi старих, кому 30 лiт i бiльше, сказати не може, коли град постав над Рiкою. Кажуть, нiби вiн тут вiчно стояв. Що ж, може, й вiчно.

Певно, навiть i Кнезь не знае, скiльки часу град наш стоiть. Хоча нi. Кнезь знае все. Вiн добрий, наш Кнезь, вiн великий i сильний, вiн старий i премудрий. Вiн майже всiх знае, як кого звуть iз вiльних, що в градi живуть. А смердiв усяких – iх чого ж на iм’я кликати, вони й самi себе на iм’я не завжди знають, до них тiльки «ейти» й говорять.

Рокiв нашому Кнезевi – страшно й подумати – уже за шiстдесят. Мало хто такий вiк проживае, аж п’ять дюжин, цiлу копу вже наш Кнезь переступив.

Гриднi його завжди супроводжують. Бо хоч вiн i великий, i сильний, але зростом не дуже вдався, та й статурою теж. Рудувате волоссячко рiденько голову прикривае, лисина з-пiд нього вже прозирае-проблискуе. Але Кнезь наш веселий завжди, пошуткувати любить, слiвце гостре сказати, чарку вихилити, а тодi пiсню завести, на струментi собi пiдiгруючи, що хитарою називаеться.

У градi нашому життя щоденно бурлить i вируе. На подолi, понад Рiкою, переважна бiльшiсть люду вiльного й мешкае. Ну й iще трохи на узвозах, що пiд гору тягнуться, i ще вгору по Рiцi, там, у бiк Тарасашевченка й петрiвки. А за горою, вважай, нiхто й не живе, тiльки Кнезь. Будинки там стоять добрi, високi, бiльшi, нiж у нас на подолi, але всi страшнi такi, чорнi, обгорiлi. І всерединi в них усе чорне-чорнiсiньке й смердить, i сморiд той не вивiтрюеться, хоч ти що не роби.

А на подолi будинки майже всi цiлiсiнькi, над подолом гори зеленiють, унизу Рiка несе своi води, на Рiцi Трухан-айленд i гидропа-айленд, а за ними, на тому березi, – Лiвий град, тiльки вiн також майже весь до життя не придатний.

Понад горами над Рiкою древнi храми стоять – у них первi люде своему богу молилися. Та не спас iх iхнiй бог, не порятував. Обвалюються храми, i майже нiхто бiля них не живе, тiльки якiсь вiдлюдьки.

Нижче вiд храмiв за течiею теж до рiки похилилася Бабародiна, велика та срiбляста. Риси обличчя в неi розмитi, очi вузенькi, наче шпаринки (кажуть, оплавилася пiсля другого Спалаху), i в правицi невеликий мечик, мов бурулька, на стиснутий кулак стiкае-опливае. Чаша кам’яна пiд ногами в Баба-родiни стоiть, велика, порожня. Часом навеснi до неi Кнезь зi своiми гриднями пiд’iде, iз коня спiшиться, стане та й дивиться. Бува, якусь квiтку навiть пiд ту чашу покладе.