День Перемоги

Ян замiсть вiдповiдi простягнув руку через стiл i сам розлив пляшку до кiнця. Вийшло майже по повнiй склянцi. Друзi нiби за командою пiднесли склянки й зробили по ковтку. Ян аж закашлявся: слова лiзли з горла назустрiч алкогольному напоевi.

– Слухай, а ти нiколи не замислювався, може, вони й справдi вже померли?

Марко пiдвiв на нього очi.

– А давай перевiримо…

* * *

Друзi розрахувалися, тобто розрахувався Марко. Ян був таки вийняв iз кишенi п'ятiрку, але старший товариш зверхнiм жестом руки зупинив його: облиш.

Вiн дав понурому офiцiантовi п'ятдесятку i, щоб було без здачi, показав на пляшку коньяку мiсцевого розливу, яка сиротливо стояла в склянiй стiнцi бару серед горшок i портвейнiв:

– А це нам iз собою. I пару бутербродiв, тих, iз оселедцем.

Цвинтар у iхньому мiстi був не далеко i не близько. Марко з Яном перебiгли вулицю, заскочили до порожнього, чи й не останнього, тролейбуса, не компостуючи квиткiв, проiхали п'ять або й шiсть зупинок i, вийшовши в темряву, котра дедалi густiшала, перетнули ще двi паралельнi вулицi, уже переважно приватноi забудови.

Металева хвiртка, яка служила бiчним входом на кладовище, виявилась вiдчиненою – Вона лише тихенько рипнула, коли двое друзiв протиснулися крiзь неi i спинилися.

– Ну i що тепер? – запитав Ян здушеним голосом.

Неначе у вiдповiдь, десь у приватному секторi хрипко прокукурiкав пiвень. Його крик не злетiв угору й не був пiдхоплений iншими пiвнями. Та й чи були на цiй мiськiй вуличцi iншi пiвнi?

Марко примружив очi, поправив окуляри i, притискаючи до грудей пляшку, рушив уперед стежкою помiж могилами.

Ян, боязко щулячись i озираючись, поплентав за ним.

Хвилин за десять вони вибрели на центральну алею цвинтаря, порiвняно широку й освiтлену двома слабенькими блiдими лiхтарями. Сюди, на алею, теж виходили могили, але вони були привiтнiшими, нiж тi, у глибинi цвинтаря. Акуратно обкопанi, доглянутi, iз вiнками й живими квiтами в пляшках з-пiд кефiру та в майонезних слоiках.

– Тут лежать гiднi люди, – Промимрив Марко, пробираючись ближче до свiтла.

Повз могили двох мiських голiв, чиi чорнi гранiтнi голови суворо дивились у темряву з дорогих постаментiв, повз могилу директора театру й головного лiкаря мiського шпиталю друзi нарештi вийшли до лавочки, яка самотньо стримiла пiд дальнiм лiхтарем. Роззирнувшись i змахнувши невидиму куряву з дощок, Марко сiв, затиснувши мiж колiнами пляшку. Алюмiнiева закрутка тричi трiснула в його пальцях.

Конец ознакомительного фрагмента.