Загальний аналіз (збірник)

Вiн щось белькоче, i Федiр Іванович, прислухавшись, iз подивом розумiе, що волоцюга говорить французькою:

– Mesdames, messieurs! Je m’appele Vincent, Je viens de lointaine et j’ai aucune idеe comment je me retrouver ici. Soyez bien gentil, achetez une des mes tableau, je vous prie. Ils sont tous ? bon prix. S’il vous pla?t, mesdames, messieurs…[1 - Панi та панове! мене звати Вiнсент. Я не тутешнiй, сам не знаю, як я тут опинився. Я хочу iсти, я не маю грошей. Будь ласка, купiть у мене моi роботи. Вiддам недорого.]

Жебрак звiдкись iз-пiд свого пальта видобувае кiлька згорнутих руркою полотен.

Одне по одному розгортае iх. В очi впадають грубо намальованi квiти: соняшники, пiвники. У полотен нерiвнi, засмальцьованi краi, фарба мiсцями вже полущилася. Вiд жебрака смердить перегаром, сечею, старим, нiколи не праним одягом. Федiр Іванович гидливо вiдхиляеться, механiчно прикриваючи рукою кишеню пiд плащем.

Зрештою, не витримуе молода жiнка з яскраво нафарбованими губами й нiгтями. Вона сидить бiля вiкна з барвистим журнальчиком на колiнах i звiдти, зi свого мiсця, голосно й чiтко кричить жебраковi:

– Вали, вали звiдси! Нiхто тут твою мазанину не купить! проходь давай, не смерди!.

.

Жебрак сумно зиркае на неi, понуро згортае своi полотна й повiльно, накульгуючи, проходить далi. Федiр Іванович ще бiльше вiдхиляеться, але бомж нiби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже мiж ними лише кiлька сантиметрiв. Жебрак протискаеться мiж письменником та чоловiком у шкiрянцi, i Федiр Іванович бачить немите рiдке волосся, що стирчить iз-пiд зимовоi шапки, бачить скалiчене вухо, мабуть, надiрване десь у бiйцi.

Кров запеклася на вусi темною, брунатною плямою, а поверх пiдсохлоi кровi проступають, неначе пiсок, жовтуватi кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далi вiдступае убiк, аби тiльки це антисанiтарiйне лихо швидше пройшло, минуло.

А онде вже й бiлицькi гаражi попливли за вiкном. Це, вважай, пiвдороги до Святошина подолано. Бо далi iще два коротеньких перегона – i тодi на метро.

Може, хоч там вiльнiше буде.

«Станцiя Белiчi!» – каркае голос зi стелi, i потяг спиняеться. Ось тобi й маеш – один раз «Бiличi», другий – «Белiчi»! де, де в цих людей чуття мови, почуття нацiональноi гiдностi?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усi цi напханi вагони, увiрватись до кабiни машинiста й усе-усе йому висловити!..

Тим часом у Бiличах iз потяга, здаеться, не вийшов нiхто, а ввiйшло таки чимало.