Загальний аналіз (збірник)

– Та ви шо? От негодяй! І як так можна!.. – обурено розвiв руками Петрович. Вiд рiзкого руху одна рука в нього неприродно вигнулась у лiктi назовнi, i вiн обережно засунув ii до кишенi кителя. А Семенiвна продовжувала пояснювати, пробираючись вузькими проходами мiж гробами:

– Так вiн же тих часiв привiз тодi немiряно, цiлих два мiшка. З тими часами пiвгорода ходило. І тi три кiоска на базарi, якi вiн сiчас держить, вони од тих часiв началися. То разве ж менi жалко?

Марко здригнувся й обережно перевiв погляд на свiй годинник.

«Casio» показував пiв на третю. Ян, спершись на його плече, вже не тремтiв, а сидiв у якомусь закам'янiннi. Марко майже силомiць розцiпив друговi зуби й улив туди кiлька грам коньяку. Із того, що на Яновому горлi смикнувся борлак, було зрозумiло, що життя у його тiлi ще жеврiе. Марко обережно пiднiс пляшку до рота й вiдпив сам.

Тим часом Петрович, який, вийшовши на свiтло, виявився майором-зв'язкiвцем, товстим i лисим, подивився в бiк Марка з Яном i неначе сам до себе, але досить голосно промовив:

– А в них же тут зараз есть магазiни i кiоски етi, як iх… круглосуточнi! Чуеш, Семенiвна, а твiй внук часом не таким кiоском завiдуе?

– Не, вiн курточками i штанами торгуе, – уже зовсiм близько вiд нього вiдгукнулась Семенiвна.

 – У нього вночi закрито.

– А-а-а, i то правда… – Петрович явно натрапив на близьку й важливу для себе тему. – Да й денег цих современних навряд лi в кого найдеш. Вони ж, родня, перед тим, як хоронить, усi кармани обшарять!.

.

Той, кого вiн називав Мироновичем, невисокий вузькоплечий мрець у мундирi невизначеного роду вiйськ iз погонами старшого лейтенанта, стоячи трохи вiддалiк, розвiв руками й знизав плечима. Цi рухи вийшли досить дерев'яними, проте Петрович мiняти тему не хотiв.

– От у нас пару лет назад тут вилiз учасник Октябрьской революцii. Йому в ноябрi положено, але вiн день перепутав чи, може, i нарошно. Воно ж приятнiше весной вилiзти. Так у нього, слиш, Миронич, у нього в подкладу пiджака золотi царськi п'ятьорки зашитi вказалися.

Ото ми тогда погуляли!.. – замрiяно вiв своеi Петрович, помалу, крок за кроком, обережно наближаючись до лавки пiд лiхтарем. Марко притиснув Яна до себе, той вiд жаху опустив голову, дивлячись прямо пiд ноги, у темряву, ледь розбавлену блiдим лiхтарним свiтлом.

Петрович якось боком, низько й дрiбно переставляючи ноги, неначе на протезах, дибуляв у iхнiй бiк. Ян застогнав, а Марко сховав пляшку з коньяком пiд куртку.