Жозеф Фуше

Вже найкращi палаци зруйновано, в’язницi, хоч у них без упину напихали нових арештантiв, наполовину спорожнiли, крамницi виметено, тисячi людей зросили кров’ю Бротiйськi луки – аж нарештi двое смiливих громадян зважились (а тут i головою можна було накласти!) мерщiй податися до Парижа й благати Конвент, щоб той не дав стерти з лиця землi все мiсто. Зрозумiло, текст iхньоi суплiки був дуже обережний, ба навiть запобiгливий, i починався з похвали та уславлення геростратiвського декрету, «написаного немов самим генiем Римського сенату».

Але далi посланцi благали про «ласку до покаянних грiшникiв, до слабких, що схибнулися, i – наберiмося смiливостi сказати – до тих, що й зовсiм невиннi».

Але проконсули вчасно дiзналися про таемне звинувачення, i з кур’ерською поштою до Парижа помчав красномовнiший Коло д’Ербуа, щоб негайно вiдбити удар. Наступного дня вiн набрався зухвальства i в Конвентi та серед якобiнцiв, замiсть виправдовуватись, нахвалявся масовими стратами як новою формою «гуманностi». «Ми хотiли, – казав вiн, – щоб народ не потерпав вiд жахливого видовиська багатьох послiдовних страт; через те комiсари ухвалили вбивати всiх зрадникiв i засуджених в один день, породивши цим прагненням справжне розчулення (vеritable sensibilitе)»; у якобiнцiв Коло ще палкiше вихваляе нову «гуманну» систему: «Авжеж, нам закидають, що ми одним залпом покiнчили з двома сотнями засуджених, а хiба ви не знаете, що це робилося з жалю? Коли гiльйотинують двадцятьох, то останнiй з них умирае двадцять разiв, а тут двадцятеро зрадникiв гине воднораз».

І справдi, цi зужитi фрази, похапцем витягненi з кривавого каламаря революцiйного жаргону, справили враження. Конвент i якобiнцi схвально приймають пояснення Коло, цим самим даючи проконсулам патент на дальшi екзекуцii. Того ж дня Париж святкуе похорон Шалье в Пантеонi – честь, виявлена доти тiльки Жановi Жаковi Руссо та Маратовi, – а його полюбовницi, як i Маратовiй, призначають пенсiю. Мученика привселюдно проголошено нацiональним святим, а всi насильства Фуше й Коло визнано за праведну помсту.

І все-таки вiдтодi обидва почуваються вже незатишно, загрозливе становище в Конвентi, його хитання мiж Дантоном i Робесп’ером, помiркованiстю й терором вимагали щонайбiльшоi обережностi. Отож вони вирiшили подiлити ролi: Коло д’Ербуа залишався в Парижi, щоб приглядатися до настроiв у комiтетах i в Конвентi, щоб гарячим i грубим словом першому вiдбити будь-який можливий закид, а дальшi страти припали на долю «завзяття» Фуше.