Три долi

Придивилася я на неi пильно, та аж у крик покрикнула, – такеньки змарнiла вона дуже, а в очах ж який смуток!

– Марусе, голубко! – кажу iй: – як ти змарнiла! I чого в тебе такi очi смутнi?

– Да того, може, що нездужаю, – сказала на одвiт. – А як там Катря? – питае.

– Та нема ii дома давно: мабуть, у дубах сидить та думае думку. Вже, – кажу, – й мати давно помiтили, вже й питали саму Катрю i мене. Катря не признаеться… А я що скажу? Хiба свою догадочку? А бачу вже, що бiда якась коiться: батько на Катрю позирае, – от як вiн ii поспитае!.

Маруся поруч зi мною сидить i слухае, а сама словечка не промовить.

– Боже мiй! I що се лихо таке сколотилось несподiване? I ти, Марусю, вже не така, як колись була!

Отее такеньки сидимо, а вечор темнiе, – коли й Катря вбiгла. Обiйняла Марусю, стиснула мене, поцiлувала, сiла коло нас. Мовчимо усi довго.

– Ну, бувай же здорова, Марусе! – кажу. – На добранiч! Вже час додому. Чи пiдеш i ти, Катре? Тебе, – кажу, – мати, мабуть, давно дожидають.

– Химочко, голубочко! Марусе, голубочко! Я не хочу спати… Я, – каже, – я того Чайченка покохала!

– Та хiба не знаемо! – веселенько я iй одмовляю: – отсе нам новина велика!

А Маруся так-то навсправжне ii питае ще:

– Чи так се, Катре? Чи справдi, Катре?

– Нащо ти мене так питаеш, Марусю? Я його люблю.

– Чи щиро? Чи велико, сестрице? Подумай!

– Та боже ж мiй, боже! – одкаже Катря: – та я його од першого разу покохала.

– Нi, – каже Маруся, – я вважала та думала: се так… Я думала – забудеш…

– Хiба як очi заплющу!

– То поможи тобi боже, Катре! – промовила Маруся.

– Дай тобi боже, Катре! – кажу й я. Кинулась нас цiлувати, жалувати Катря.

– А вiн же чи полюбить? – стала тодi гадати. – Може, насмiеться! Скажи, Марусю, скажи, Химо! Чи вiн любитиме?

– Ой, трохи чи не бiльше ти од нас вiдаеш про це, Катре, – говорю, – десь ти його бачила, абощо, бо ти чогось наче на свiт одродилася сьогоднi.

– Я його бачила, – розказуе. – Була я у гаях i забрела дуже далеко, аж туди к чужосiльським левадам; iшла собi, коли чую: «Здорова була!» Глянула – бачу його, вiри не йму. Се, кажу, моя дума щоденна, щочасна вживилася… А вiн усе говорить до мене, усе говорить....