Три долi

– Я не зостануся, я пiду!.. Чого ти на мене надалася, недобра дiвчино?..

– Я тобi саму правду говорю, Катре; хiба ж я нападаюся на тебе?

– Не треба менi такоi правди, не хочу я такоi! Я вже бачу, що ти менi не щира подружниця, ти менi не хочеш у помочi стати, я сама за все стану!

– Слухай лиш, Катре, чого-бо ти вгнiвалась? Я правду тобi виказала, та я ж тобi i в пригодi стану, коли вже не можна iнако…

Тодi вона мене цiлувати, тодi вона мене обiймати! Почали ми змовлятись, як дверi вiдчинити Катрi i як iй вийти.

Радились i Марусi питались, що вона думае, – сама вона нiчого не говорила й нiчого не питала, сидiла собi тихо, як на могилцi…

Катря усе розказала, як вона у Любчиках була.

«Його мати мене покликала сама, як я йшла улицею, i жалувала мене любо, i розпитувала, чи мене хто сватае, чи я кого вподобала… А вiн усе оддалiк стояв, не пiдходив… Так-то вже менi гiрко стало! «Я, – кажу, – сii осенi замiж пiду».

Як я сказала, вона як покрикне: чи ж то правда? «Що?» – запитав вiн у матерi, а вона йому каже, що я замiж пiду восени…

Я тодi попрощалась з ними. Вона зiтхнула, провела мене трохи i каже: «Шкода менi тебе, дiвчино!.

.» – що я аж слiзьми вмилася… Одiйшла трохи, стала, – та нехай хоч на iх хату подивлюся, коли вiн i виходить iз ворiт, i йде… Я хочу далi – не можу… Дiждалась, що вiн близько до мене зблизився… Зблизився: «Чи правда сьому?» – поспитав… Дiвчатонька, голубоньки! Коли б же я сама знала, як я йому призналася, що я його кохаю одного у свiтi… Довго говорити не можна було: усе знакомi люди доходжали улицею; тодi я йому сказала – нехай прийде до мене ввечерi, вiн сказав – прийде…»

Скоро нашi старi поснули, я випустила Катрю з хати, а сама сiла, щоб сон не хилив, та менi не спалося: лихо та й годi дожидатись було! Нема, та й нема, та й нема!

«Як се вона гаiться, – думалося менi.