Лемберг. В’язниця душ

Голос у нього був дещо хриплуватим i, схоже, мучив нежить.

Чоловiк умостився в крiслi навпроти i найперше дiстав з кишенi хустину, в яку щосили висякався.

– Срана погода, – висякавшись, вiн знову склав хустину вчетверо i сховав ii назад, – що ви тут робите, комiсаре?

– Пане заступнику, я…

– Зачинiть вiкно.

Вiстович пiдвiвся i затраснув його. Заступник директора львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель пiдтягнув до себе попiльничку i запалив цигарку.

– Продовжуйте, – сказав вiн, випускаючи струмiнь диму.

– Я хотiв дiзнатись, чи не мали ми ранiше справи з убитою панянкою Вольфович, ii батьком чи кимось iз родичiв, – пояснив комiсар.

– Не мали, – коротко вiдповiв Шехтель, – i не могли мати…

Вiстович здивовано глянув на шефа.

– Продовжуйте, – сказав той, – як посуваеться слiдство?

– Я гадаю, що панянка Вольфович зупинилась у готелi, аби з кимось таемно зустрiтись. Найiмовiрнiше з коханцем… Я вивчив список постояльцiв i запiдозрив такого собi Франца Тепфера.

Сьогоднi вiн повинен був виiхати до Вiдня, але у вагонi його мiсце виявилось порожнiм. Потiм я знайшов Тепфера непритомним у номерi.

– Чудово, комiсаре, – хрипло засмiявся Шехтель, – ви ганяетесь за ним, а вiн лежить у вас пiд носом… А що вбивця? Маете його прикмети?

– Високий чоловiк, худорлявий… Плащ, капелюх… Можливо, австрiець або нiмець. Наразi це все.

Заступник директора знову затягнувся димом. Було чути, як потрiскують при цьому цигарковий папiр i тютюн.

– Я вам дещо скажу, Вiстовичу, – промовив Шехтель пiсля паузи, – i сподiваюсь, вiд цього багато проясниться… Ви русин, а чи багато русинiв служать у львiвськiй полiцii? Декiлька капралiв, два фельдфебелi, а комiсар тiльки один – ви. Знаю, ви католик, але це вже деталi… Може, ви пригадаете, завдяки кому ви на цiй посадi?

– Завдяки вам, пане заступнику, – вiдповiв комiсар.

– Атож. Знаете, менi також нелегко.

Губернатор уже давно вимагае, щоб тутешньою полiцiею керували виключно поляки, i Вiдень його слухае. Мене, австрiяка, давно б уже змiстили, але я маю впливових польських друзiв. І один iз них – це Кшиштоф Вольфович… Як тiльки вiн дiзнаеться про смерть доньки, то одразу ж кинеться до мене, i я повинен сказати йому, що моi найкращi люди невдовзi знайдуть убивцю. Найкращi – це Вiстович i Самковський… Ви чуете?

Комiсар ствердно кивнув.