Я від Янiки

Роздiл 1

Створення мого маленького свiту

«Дiвчино, а ви тут часто?»

Хоча навряд чи вiн так запитав. У нього вiдмiнне почуття гумору i досить креативне мислення. Вища фiлософська освiта i вища художня, все-таки.

А вона тут, справдi, бувала часто. Моя мама влiтку пiдробляла гiдом, i саме Казанський собор був тим мiсцем, куди вона постiйно возила туристiв, щоб показати всю красу Пiтера. Так вони i познайомилися: у той день тато отримав диплом у пiтерському унiверситетi i йшов додому з пакетом продуктiв повз лавочку, на якiй сидiла незнайомка.

Далi моя доля була вирiшена. Пiсля доленосноi лавочки пройшло кiлька рокiв вокзальних перонiв в Пiтерi i Тарту, сотнi листiв i десятки дзвiнкiв «вiчного 07».

Сiмдесят друга! Чекаю, затамувавши подих!

Не може бути, повторiть, я впевнений – вдома!

А, ось уже вiдповiли… Ну, здрастуй, – це я!

    В. Висоцький

Хто змiг би протистояти моiй юнiй мамi? І тато вирiшив переiхати в Тарту – маленьке зелене унiверситетське мiстечко в Естонii.

Точнiше, переiхати, залишивши собi в Пiтерi крихiтну майстерню вiд Спiлки художникiв «на горищi», бiля самого Литейного.

Почувши «майстерня», дехто, мабуть, уявляе високi бiлi стiни i стелi, багато повiтря й величезнi картини на стiнах. Усе було з точнiстю до навпаки. Крихiтна майстерня, хоча i в прекрасному мiсцi, у самiсiнькому центрi Пiтера, але не на першому, а на останньому поверсi, куди не доходив лiфт навiть у тi моменти, коли працював. Великi залiзнi дверi царських часiв пам’ятали, напевно, всю iсторiю останнiх столiть вiд останнього царя до першого художника-авангардиста, i лiфт самостiйно вирiшував, як часто i куди йому iхати.

«Кого я тiльки не пережив, i вас переживу». А мiг взагалi нiкуди не доiжджати, як це сталося з татом в одну новорiчну нiч, яку вiн там i провiв, поки наступного дня на роботу не вийшли черговi i зi свят не повернулися сусiди, якi прийшли на допомогу. Зазвичай трiск лiфта було чути навiть у майстернi, i з того часу я боюсь лiфтiв.

Але коли день був хороший i лiфт доiжджав на пiв поверху нижче сходового майданчика, треба було вiдкрити двое старих дверей, щоб, пригинаючись, увiйти до майстернi. Сама майстерня, напевно, була площею метрiв двадцять – з маленькою кухнею i ще меншим туалетом. Милися на кухнi, i воду пiдiгрiвали на плитцi в каструлях. Боже, як я любила цю майстерню, дворики старого Пiтера, бiлi ночi, розведення мостiв i знайомi станцii метро! Я не була там iз 2014 року.