Три мушкетери

– Цього для мене досить, вельможна панi. Ви кохаете мене, чи не так?

– Я вас кохаю? Я?

– Так, ви. Хiба Бог послав би вам тi ж самi сни, що й менi, коли б ви мене не кохали? Хiба були б у нас тi самi передчуття, коли б нашi серця не були зв’язанi единою ниткою? Ви кохаете мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?

– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрiйська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдiть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи нi, але менi добре вiдомо, що я нiколи не порушу обiтницi, даноi перед Богом.

Згляньтеся надi мною, iдьте! Якщо вас поранять у Францii, якщо ви помрете у Францii, якщо в мене буде найменша пiдозра, що кохання до мене стало причиною вашоi смертi, я не переживу цього, я збожеволiю! Їдьте вже, iдьте, благаю вас!

– О, яка ви прекрасна зараз! Боже, як я вас кохаю! – вигукнув герцог.

– iдьте! iдьте, благаю вас, i повертайтеся згодом. Повертайтеся як посол, як мiнiстр, повертайтеся в супроводi охоронцiв, якi зможуть захистити вас, i слуг, якi оберiгатимуть вас… Тодi я не боятимусь за ваше життя i буду щаслива побачити вас.

– Невже правда усе те, що ви кажете?

– Так.

– Тодi… тодi на знак вашого прощення подаруйте менi що-небудь, якусь дрiбничку, що належить вам i слугуватиме доказом, що все це менi не наснилося. Якусь рiч, яку ви носили i яку я теж мiг би носити… перстень, ланцюжок…

– І ви поiдете… ви поiдете, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно ж?

– Так.

– Ви залишите Францiю i повернетеся до Англii?

– Так, присягаюся вам.

– Зачекайте тодi, зачекайте…

Анна Австрiйська пiшла до себе i майже вiдразу повернулася, тримаючи в руках скриньку з рожевого дерева з золотою iнкрустацiею, прикрашену ii вензелем.

– Вiзьмiть це, мiлорде, – сказала вона. – Вiзьмiть i зберiгайте на згадку про мене.

Герцог Бекiнгем узяв скриньку i знову припав до ii нiг.

– Ви обiцяли менi поiхати, – мовила королева.

– І я дотримаю свого слова! Вашу руку, вельможна панi, вашу руку, i я вже йду.

Анна Австрiйська, заплющивши очi, простягла герцоговi руку.

Бекiнгем палко торкнувся губами цiеi чарiвноi руки. Вiдчуваючи, що сили можуть полишити ii, вiльною рукою королева сперлася на Естефанiю.

– Не пiзнiше нiж через пiвроку, ваша величносте, – пообiцяв герцог, пiдводячись, – якщо на той час я ще буду живий, я знову побачу вас, нехай менi для цього доведеться перевернути увесь свiт.

І, вiрний своему слову, вiн вибiг з кiмнати.