Три мушкетери

– Чеки на одержання грошей з особистоi скарбницi його величностi, – вiдповiв д’Артаньян, що сподiвався завдяки цьому листу влаштуватися на королiвську службу, а тому вирiшив, що може дати таку, майже правдиву, вiдповiдь.

– От халепа! – у вiдчаi вигукнув хазяiн заiзду.

– Але не це важливо… – вiв далi д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – не грошi. Найважливiше – те, що в цьому листi написано. Я скорiше погодився б загубити тисячу пiстолiв, нiж втратити його!

Вiн нiчим не ризикував, коли б сказав i «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромнiсть.

Раптом хазяiна, знеможеного марними зусиллями знайти злощасного листа, осяяв, немов спалах блискавки серед ночi, здогад.

– Ви не загубили цього листа! – вигукнув вiн.

– Як? – скрикнув д’Артаньян.

– Ви не загубили листа, у вас його викрали.

– Викрали! Хто?

– Той дворянин, що був тут учора. Вiн заходив на кухню, де лежав ваш камзол. І лишався там один. Б’юся об заклад, що це вiн його й поцупив!

– Гадаете, це його рук справа? – для д’Артаньяна слова хазяiна були малопереконливими.

Адже вiн краще за будь-кого знав, що лист мае вагу тiльки для нього самого, i не уявляв собi ще когось, кому б вiн мiг знадобитися. Ясна рiч, що нiкому з прислуги чи тим, хто був у заiжджому дворi проiздом, цей лист теж не принiс би нiякоi користi.

– То ви кажете, що пiдозрюете цього нахабу-дворянина? – перепитав д’Артаньян.

– Авжеж, його, – запевнив хазяiн. – Коли я сказав йому, що вашiй вельможностi протегуе пан де Тревiль i що ви навiть маете листа до цього славнозвiсного вельможi, вiн дуже занепокоiвся i, поцiкавившись у мене, де цей лист, вiдразу подався на кухню.

Вiн знав, що там лежить ваш камзол.

– Тодi це вiн мене обiкрав! – вигукнув д’Артаньян. – Я поскаржуся пановi де Тревiлю, а пан де Тревiль поскаржиться королю!

Потiм величним жестом вiн витяг з кишенi два екю i простягнув iх хазяiновi, який, шанобливо знявши капелюха, провiв його аж до ворiт.

Тут д’Артаньян скочив на свого Росiнанта, i той без усяких пригод доправив його до Сент-Антуанських ворiт Парижа. Там наш герой продав коня за три екю – цiлком пристойна цiна, коли зважити на те, що д’Артаньян добряче загнав його на останньому вiдтинку свого шляху. Тому баришник, якому молодий гасконець уступив коня за дев’ять лiврiв, не приховував, що такi нечуванi грошi вiн заплатив лише з огляду на незвичайну масть коня.