Три мушкетери

Гоноровитий Портос, не маючи змоги придбати перев’язь iз суцiльного золотого шитва, купив таку, яка була золотою наполовину. Тепер ставали зрозумiлими i його вдавана застуда, i потреба весь час носити плаща.

– Якого бiса! – репетував Портос, щосили намагаючись здихатися д’Артаньяна, який вовтузився в нього за спиною. – Чи ви блекоти об’iлися, що отак накидаетеся на людей?

– Вибачте, – сказав д’Артаньян, визираючи з-пiд руки велетня, – але я дуже поспiшаю. Я женуся за одним типом…

– І, женучись, очi залишаете вдома? – не заспокоювався Портос.

– Нi… – вiдповiв ображений таким зауваженням д’Артаньян, – моi очi при менi i, дякуючи iм, я бачу те, чого не бачать iншi.

Хтозна, чи зрозумiв Портос цей тонкий натяк, але вiн дав волю своему гнiвовi.

– Добродiю, – гарикнув вiн, – запевняю вас: якщо ви отак i далi налiтатимете на мушкетерiв, то вас добряче вiддухопелять!

– Вiдлупцюють? – перепитав д’Артаньян. – Чи не сильно сказано?

– Сказано так, як личить людинi, що звикла дивитися в обличчя своiм ворогам.

– Ще б пак, хай йому бiс! Я ж бо знаю, що спиною ви нi до кого не повернетесь.

І юнак, у захватi вiд свого дотепу, побiг далi, голосно регочучи.

Розлючений Портос хотiв був уже побiгти за д’Артаньяном.

– Пiзнiше, пiзнiше! – гукнув йому молодий гасконець. – Коли на вас не буде плаща!

– О першiй годинi, за Люксембурзьким палацом!

– Чудово, о першiй! – вiдповiв д’Артаньян, повертаючи за рiг.

Але нi на тiй вулицi, якою вiн щойно пробiг, нi на тiй, яка була перед його очима тепер, вiн нiкого не побачив.

Хоч як повiльно йшов незнайомий, вiн таки встиг зникнути або зайти до якогось будинку. Д’Артаньян розпитував про нього кожного зустрiчного, спустився до перевозу, пiднявся спершу вулицею Сени, а потiм i Червоного Хреста. Незнайомий мов крiзь землю провалився! Попри неуспiх, ця погоня, проте, була не марною: в мiру того як пiт усе ряснiше стiкав з його чола, серце його охолоняло.

І вiн почав обмiрковувати подii, що сталися, – iхнi наслiдки були несприятливими або такими невдовзi стануть: зараз лише одинадцята година, а вiн уже встиг здобути неласку пана де Тревiля, який, безперечно, сприйме вкрай негативно те, як вiн його залишив.

Окрiм того, вiн наразився на двi дуелi з людьми, здатними вбити трьох д’Артаньянiв кожен, – тобто з двома мушкетерами – тими, кого вiн шанував так глибоко, що в глибинi своеi душi ставив iх понад усiх.

Така ситуацiя навiвала невеселi роздуми.