Три мушкетери

Городяни час од часу виступали проти грабiжникiв, проти волоцюг i проти слуг, нерiдко – проти феодалiв i гугенотiв, вряди-годи – проти короля, але проти кардинала та iспанцiв – нiколи. Саме через цю давню звичку згаданого першого понедiлка квiтня 1625 року городяни, почувши шум i не побачивши нi жовто-червоних прапорiв, нi мундирiв прибiчникiв герцога Рiшелье, мерщiй кинулися до корчми «Вiльний мiрошник».

І тiльки там усi зрозумiли причину переполоху.

Юнак… Спробуемо намалювати його портрет: уявiть собi Донкiхота вiсiмнадцяти рокiв, Дон-Кiхота без обладункiв, без лат i набедреникiв, у шерстянiй куртцi, синiй колiр якоi набрав своерiдного вiдтiнку – щось середне мiж рудою глиною та блаватом. Видовжене смагляве обличчя, гострi вилицi – ознака хитростi, м’язи на щелепах надмiрно розвинутi – прикмета, за якою можна безпомилково визначити гасконця[10 - Гасконь – область на пiвднi Францii.], навiть якщо вiн без берета, – а наш юнак був-таки у беретi, прикрашеному жалюгiдним пером; погляд вiдкритий i розумний; нiс гачкуватий, але тонко окреслений. Молодий гасконець був зависокий для юнака, але замалий – для дорослого чоловiка. Хтось недосвiдчений сказав би, що це – мандрiвний нащадок якогось фермера, якби не довга шпага на шкiрянiй портупеi, що била по ногах свого власника, коли вiн iшов, i куйовдила рiденьку шерсть його коня, коли вiн iхав верхи.

Бо в нашого юнака був кiнь, ще й такий примiтний, що на нього кожен звертав увагу. Це був беарнський[11 - Беарн – область на пiвднi Францii.] мерин жовтуватоi мастi рокiв дванадцяти-чотирнадцяти, хвiст якого давно облiз, а на ногах виднiлися хворобливi нарости. Конячина понуро брела, звiсивши морду нижче колiн i не зважаючи на вершника, який марно натягував раз у раз вудила, а проте ще могла за день здолати вiсiм лье. На лихо, ця безперечна достойнiсть так затьмарювалася ii незграбною ходою i дивною мастю, що на тi часи, коли майже всi зналися на конях, поява згаданоi шкапи в Мензi, куди вона ступила чверть години тому через ворота Божансi, збурила спокiй городян, прикро вразивши вершника.

І це було тим нестерпнiше для юного д’Артаньяна (так звали нашого Дон-Кiхота, який осiдлав новоявленого Росiнанта), що вiн i сам чудово розумiв – хоч яким би вправним наiзником був, – наскiльки безпорадний у нього вигляд на цьому конi. Нiби вiдчуваючи, що не обереться з ним клопоту, вiн тяжко зiтхнув ще в ту хвилину, коли приймав його в дарунок вiд д’Артаньяна-батька.