Три мушкетери

Знахiдка зовсiм невiдомого рукопису в епоху, коли iсторична наука сягнула такого високого рiвня, видалася нам майже чудом. Ми негайно почали клопотатися про дозвiл надрукувати його, щоб коли-небудь прийти з чужим багажем до Академii Написiв i Красного Письменства, якщо нам не пощастить, – що цiлком ймовiрно, – потрапити до Французькоi академii з багажем власним.

Такий дозвiл, вважаемо за свiй обов’язок сказати це, було нам люб’язно надано, що ми й засвiдчуемо тут, аби прилюдно спростувати твердження деяких недоброзичливцiв, нiбито наш уряд без належного пiетету ставиться до лiтераторiв.

Отож, подаючи на суд читачiв першу частину цього дорогоцiнного рукопису i давши вiдповiдну йому назву, ми зобов’язуемося, коли перша частина матиме успiх, на який заслуговуе, – у чому ми не маемо жодного сумнiву, – негайно опублiкувати й другу.

Оскiльки ж хрещений батько е другим батьком, ми пропонуемо читачам бачити в нас, а не в графовi де Ля Фер, привiд для своеi втiхи або нудьги.

Вiдтак переходимо до нашоi розповiдi.

ЧАСТИНА ПЕРША

I

ТРИ ПОДАРУНКИ ПАНА Д’АРТАНЬЯНА-БАТЬКА

У перший понедiлок квiтня 1625 року невеличке мiстечко Менг, звiдки родом i автор «Роману про троянду»[7 - «Роман про троянду» – знаменита середньовiчна поема (XIII ст.). Першу ii частину написав Гiйом де Лорiсс, а другу – Жан Шопiнель (Клопiнель), виходець iз Менга.], вирувало так, наче гугеноти[8 - Гугеноти – прибiчники кальвiнiстськоi (протестантськоi) релiгii у Францii.] збиралися перетворити його на другу Ла-Рошель[9 - Ла-Рошель – мiсто на березi Атлантичного океану, оплот гугенотiв.]. Чимало городян, угледiвши жiнок, якi бiгли до Головноi вулицi, й почувши плач дiтей, що долинав з порогiв будинкiв, квапливо надiвали обладунки i, для бiльшоi хоробростi, озброювалися хто мушкетом, а хто бердишем. Поодинцi або й гуртом вони поспiшали до корчми «Вiльний мiрошник», перед якою невпинно зростав тiсний i галасливий натовп цiкавих.

За тих часiв такi хвилювання були явищем досить звичним, i лише зрiдка якесь мiсто могло похвалитися тим, що не залишило у своiх лiтописах згадки про схожу подiю. Вельможi билися один з одним, король ворогував з кардиналом, iспанцi вели вiйну з королем. Але, крiм цих военних конфлiктiв – то прихованих, то явних, то ледве тлiючих, то бурхливо палаючих, – були ще й грабiжники та жебраки, гугеноти, волоцюги i слуги, якi мали за ворогiв геть усiх.