Три мушкетери

– Рiч у тiм, – несмiливо втрутився д’Артаньян, – що я не бачив, щоб хусточка випала з кишенi пана Арамiса. Просто пан Арамiс наступив на неi ногою – от я i подумав, що ця хусточка належить йому.

– І ви помилилися, добродiю, – холодно вiдповiв Арамiс, не звертаючи уваги на бажання д’Артаньяна загладити свою провину.

Потiм, повернувшись до гвардiйця, який претендував на роль друга пана Буа-Трасi, вiн продовжив:

– Мiж iншим, я оце подумав i вирiшив, дорогенький мiй, що я пов’язаний з де Буа-Трасi не менш нiжною дружбою, нiж ти, найближчий його друг, тож хусточка з таким же успiхом могла випасти з твоеi кишенi, як i з моеi.

– Нi, присягаюся честю! – запально вигукнув гвардiець його величностi.

– Ти присягатимешся честю, а я – чесним словом, i тодi хтось iз нас, цiлком очевидно, виявиться брехуном. Знаеш що, Монтаране, зробимо iнакше. Давай подiлимо ii на двох.

– Хусточку?

– Авжеж.

– Чудово! – в один голос вигукнули двое iнших гвардiйцiв. – Це рiшення гiдне самого царя Соломона! Арамiсе, ти справжнiй мудрець!

Молодi люди розреготались, i, схоже, на тому все й закiнчилося.

За кiлька хвилин розмова урвалася, i спiврозмовники, дружньо потиснувши один одному руки, розiйшлися. Трое гвардiйцiв подалися в один бiк, Арамiс – у другий.

«Ось нагода помиритися з цiею чемною людиною», – подумав д’Артаньян, який, пiсля свого невдалого втручання, решту часу тримався осторонь. І, сповнений шляхетного пориву, вiн поспiшив услiд за мушкетером, що крокував собi, не зважаючи бiльше на нього.

– Добродiю, – звернувся до нього д’Артаньян, – сподiваюся, ви пробачите менi…

– Юначе, – перебив його Арамiс, – дозвольте вам зауважити, що в цiй справi ви повелися не так, як належить поряднiй людинi.

– Хiба, пане! – вигукнув д’Артаньян. – Ви гадаете…

– Я гадаю, добродiю, що ви, хоч i приiхали з Гасконi, проте не якийсь там телепень, отож добре знаете, що носовi хусточки просто так ногами не топчуть. Париж, хай йому бiс, аж нiяк не вимощений батистовими хусточками.

– Добродiю, ви даремно хочете принизити мене, – вiдповiв д’Артаньян, вiдчуваючи, як його природна задириста вдача починае вже брати гору над мирними намiрами.

 – Я справдi прибув з Гасконi, i менi не треба, раз ви про це знаете, нагадувати вам, що у гасконцiв дуже швидко уриваеться терпець. А тому, вибачившись раз за свiй вчинок, хай i нерозважний, вони переконанi, що зробили й так забагато.

– Добродiю, – вiдповiв Арамiс, – я сказав це зовсiм не для того, щоб з вами посваритися.