Три мушкетери

ii або хочуть вiддалити вiд господинi, або залякати, щоб вивiдати таемницi ii величностi, або ж пiдкупити, щоб використати ii як шпигунку.

– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаете того чоловiка, що викрав ii?

– Я вже казав вам: менi здаеться, що я його знаю.

– І як його звуть?

– Цього я не знаю. Менi тiльки вiдомо, що вiн – людина кардинала, вiддана йому тiлом i душею.

– Але ви коли-небудь бачили його?

– Так, дружина менi якось показувала його.

– Чи немае в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упiзнати?

– О, звичайно! Це поважний добродiй, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, бiлозубий, а ще в нього шрам на скронi.

– Шрам на скронi! – вигукнув д’Артаньян. – І цi бiлi зуби, пронизливий погляд, смаглява шкiра, чорне волосся, поважний. Це вiн, той чоловiк з Менга!

– Чоловiк з Менга, сказали ви?

– Так-так! Але це не мае нiякого вiдношення до справи, тобто навпаки – це спрощуе ii.

Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу i вам i собi, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловiка?

– Навiть не знаю.

– А де вiн живе?

– Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Вiн вийшов звiдти саме тодi, коли вона входила, i вона менi вказала на нього.

– Бiсова личина! – пробурмотiв д’Артаньян. – Все це дуже плутано.

А вiд кого ви дiзналися про викрадення вашоi дружини?

– Вiд пана де Ля Порта.

– Що вiн ще вам розповiдав?

– Нiчого.

– А хтось iще знае про цю справу?

– Так, я дещо довiдався. Я отримав…

– Що отримали?

– Не знаю… Може, це буде надто необачно з мого боку…

– Знову та сама пiсня! Але тепер, мушу вам сказати, вiдступати вже пiзно.

– Так я i не вiдступаю, тисяча чортiв! – вигукнув гiсть, сподiваючись за допомогою прокльонiв пiдбадьорити себе.

 – Присягаюся вам честю Бонасье…

– Ви Бонасье? – перервав його д’Артаньян.

– Так, це мое прiзвище.

– І ви сказали: «Присягаюся честю Бонасье…» Вибачте, але, здаеться, я десь чув це прiзвище.

– Цiлком можливо, добродiю. Я господар цього будинку.

– Он воно що! – мовив д’Артаньян, трохи пiдвiвшись i вклоняючись. – То, виходить, я ваш квартирант?

– Так, добродiю, так.