Три мушкетери

– Та що, в бiса, сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, розкажiть нам усе, любий друже, – пiдхопив Арамiс. – Звичайно, за умови, що це не кине тiнь на честь дами: тодi вам краще й не починати.

– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нiчия честь не постраждае вiд того, що я вам повiдомлю.

І вiн з усiма подробицями розповiв друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяiном i про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким вiн засперечався в заiздi «Вiльний мiрошник».

– Оце дiло, – зауважив Атос, з виглядом знавця скуштувавши вина й кивнувши головою на знак того, що воно таки справдi хороше. – З цього гарного хазяiна можна буде витягти п’ятдесят, а то й шiстдесят пiстолiв. Тепер тiльки треба розчовпати, чи вартi цi шiстдесят пiстолiв того, щоб наражати на ризик аж чотири голови.

– Але, панове, – мовив д’Артаньян, – йдеться про жiнку, яку викрали i якiй, певно, загрожуе небезпека… ii, можливо, зараз катують, i все це тiльки тому, що вона щиро вiддана своiй господинi!

– Не гарячкуйте, д’Артаньяне, не гарячкуйте! – сказав Арамiс.

 – Ви, здаеться менi, надто переймаетеся долею панi Бонасье. Жiнка створена, щоб занапастити нас, i саме iй ми завдячуемо нашими бiдами.

Атос, почувши це, спохмурнiв i закусив губу.

– Мене турбуе аж нiяк не доля панi Бонасье, – вигукнув д’Артаньян, – я тривожуся за королеву, яку залишив напризволяще король, переслiдуе кардинал i яка бачить, як падають з плiч одна по однiй голови ii друзiв!

– Чому вона любить тих, кого ми найбiльше ненавидимо, – iспанцiв та англiйцiв?

– Іспанiя ii батькiвщина, – вiдповiв д’Артаньян, – i цiлком зрозумiло, чому вона любить iспанцiв, людей, яких народила ii рiдна земля.

Що ж до вашого другого докору, то вона, як менi вiдомо, любить не всiх англiйцiв, а тiльки одного з них.

– Присягаюся честю, – зауважив Атос, – що цей англiець заслуговуе на кохання. Менi ще нiколи не доводилося зустрiчати таку шляхетну людину.

– А до того ж, – докинув слово й Портос, – вiн справжнiй франт. Я був у Луврi того дня, коли вiн розсипав своi перли, i, зiзнаюся, два з них пiдiбрав, продавши iх потiм по десять пiстолiв. А ти, Арамiсе, знаеш його?

– Не гiрше за вас, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам’енському саду, куди мене провiв пан де Пютанж, конюший королеви. Тодi я ще вчився в семiнарii, i те, що сталося, на мою думку, було принизливо для короля.