Три мушкетери

Тонка бiла панчоха, шовкова накидка, мереживний комiрець, витончений черевичок, весела стрiчечка у волоссi не допоможуть негарнiй жiнцi стати гарненькою, але гарненьку зроблять красунею, не кажучи вже про руки, якi вiд усього цього тiльки виграють. Руки, особливо жiночi, аби вони залишалися гарними, не повиннi бути обтяженi нiякою роботою.

Отже, д’Артаньян – його статкiв ми не приховували вiд читача, – д’Артаньян не був мiльйонером. Звичайно, вiн сподiвався одного чудового дня ним стати, але термiн, який вiн намiтив собi для цiеi сприятливоi змiни, був дуже приблизний.

Поки чекаеш на перемiни, розпач охоплюе вiд усвiдомлення того, що кохана жiнка страждае без тисячi дрiбничок, якi роблять ii по-справжньому щасливою, а ти не маеш можливостi запропонувати iй цю тисячу дрiбничок! Коли жiнка багата, а коханець ii бiдний, вона принаймнi сама може дозволити собi те, чого вiн не в змозi iй подарувати. І хоч вона тiшить себе, як правило, за грошi свого благовiрного, слова вдячностi за це не часто дiстаються йому.

Д’Артаньян, маючи намiр стати якнайнiжнiшим коханцем, лишався разом з тим вiдданим другом. Продовжуючи мрiяти про чарiвну дружину галантерейника, вiн, проте, не забував i про своiх приятелiв. Панi Бонасье була жiнкою, з якою не соромно було прогулятися в Сен-Денi або по Сен-Жерменському ярмарку в товариствi Атоса, Портоса та Арамiса, яких д’Артаньян з гордiстю познайомив би зi своею коханкою. Крiм того, вiд тривалих прогулянок пiшки з’являеться звiрячий апетит: д’Артаньян вiднедавна почав це помiчати.

І вони влаштують один з тих чарiвних обiдiв, коли рука торкаеться руки друга, а нога – нiжки коханоi. І, нарештi, у хвилину найбiльшоi скрути, за надзвичайних обставин, д’Артаньян зможе виручити грiшми своiх друзiв.

А що ж пан Бонасье, якого д’Артаньян сам штовхнув у руки полiцейських, голосно зрiкаючись його i пошепки обiцяючи йому порятунок? Мусимо признатися нашим читачам: д’Артаньян i гадки не мав про нього, а коли й згадував, то вважав при цьому, що пановi Бонасье буде краще лишатися там, де вiн тепер був.

З усiх почуттiв, якi володiють людством, кохання – найегоiстичнiше.

Проте поспiшiмо заспокоiти читачiв: коли д’Артаньян i забув або вдав, що забув про хазяiна своеi квартири, посилаючись на те, що не знае, куди його подiли, то пам’ятаемо про нього ми i знаемо, де вiн. Але зараз ми все-таки звернемо свiй погляд на закоханого гасконця, а до шановного галантерейника повернемося згодом.