Пригоди Олівера Твіста

А щоб не позбавляти його релiгiйноi вiдради, його щовечора заганяли потиличниками наздогiн до тiеi ж самоi зали й дозволяли втiшатися загальною молитвою хлопцiв; у цю молитву Рада постановила внести окремий уступ, в якому хлопцi благали Бога зробити iх добрими, слухняними, покiрними й послати iм ще багато iнших чеснот i захистити iх вiд розпусти й грiховностi пропащого Олiвера Твiста, що стоiть, як це цiлком недзвозначно зазначалося, пiд егiдою злих сил i походить навiть iз насiння самого сатани.

Отже, одного погожого ранку, тим часом як Олiверовi справи стояли в такому блискучому станi, мiстер Гемфiлд, сажотрус, iшов собi Високою вулицею, мiркуючи й метикуючи сам iз собою, якого б способу добрати, де б грошей нашкрябати, щоб заплатити хазяiновi комiрне, бо той уже аж надто напосiдав останнiм часом.

Дарма примiрявся мiстер Гемфiлд i так i сяк: п’ятьох фунтiв стерлiнгiв не вистачало – i край! У своему розпачi вiн то пiдстьобував свiй мозок арифметичними обрахунками, то спину свого осла – батогом.

– Тпру-у! – гукнув мiстер Гемфiлд на осла.

Осел перебував у станi глибокоi абстракцii (мiркуючи, очевидячки, над тим, скiлькома качанами капусти почастують його, як вiн вiдвезе до мiсця призначення свою тачанку з двома лантухами сажi) i тому не звернув належноi уваги на хазяйський озов i не спинився.

Мiстер Гемфiлд чортихнувся, сплюнув, кинувся за ним i вдарив його по головi так, що кожен череп, за винятком ослячого, був би трiснув; потiм ухопив поводи, шарпонув його за морду й круто завернув, щоб нагадати йому, що осел не сам собi пан; ще раз добре почастував його по головi, щоб нагнати на нього туману й вiдбити охоту рушитися з мiсця, поки не повернеться хазяiн.

Упоравшись таким чином з ослом, мiстер Гемфiлд пiдiйшов до ворiт i втупив очi в об’яву.

Саме на цей час пан у бiлому жилетi стояв бiля хвiртки iз закладеними за спину руками; вiн допiру залишив кiмнату засiдань, де мав нагоду висловити кiлька високодумних сентенцiй; тепер уважно стежив за родинною суперечкою мiж ослом i мiстером Гемфiлдом; обличчя йому розплилося в сонячну ухмiлку, коли вiн побачив, що мiстер Гемфiлд зацiкавився об’явою.