Пригоди Олівера Твіста

Мiстер Соуерберрi був, звичайно, в захватi вiд цього дотепу (як йому й належало бути) i довго вторував своему знайомому.

– Так-так, мiстере Бембль, – переборов вiн нарештi свiй смiх. – Нiде правди дiти, – вiдколи запроваджено нову систему харчування, труни стали наче б трохи вужчi й не такi глибокi, як то було колись, але ж i нам без заробiтку не можна, сер: дошки коштують дорого, а залiзнi держальця з Бiрмiнгему виписуемо.

– Та звiсно вже: кожне ремество мае свiй гандж, – згодився мiстер Бембль, – але чесний бариш – рiч законна.

– Аякже, аякже! – пiдхопив трунар. – Якщо менi, бува, не щастить на одному, на другому, то я вже якось надолужую на третьому, – хе-хе-хе!

– А звiсна рiч, – сказав мiстер Бембль.

– Хоча я мушу зазначити, – продовжував трунар своi професiйнi спостереження, – я мушу зазначити вам, мiстере Бембль, ось що: найбiльшi збитки я маю через здорових, дебелих людей; сухорлявi живуть довше, а, уявiть собi, гладкi мруть тут як мухи. Люди, яким жилося в свiтi неабияк, якi завжди платили вчасно своi податки, гинуть у першу чергу, скоро опиняться у вашому притулковi, а вiрте моему слову, мiстере Бембль, якихсь три-чотири зайвi дюйми вельми пiдточують загальний зиск, а особливо коли маеш на шиi родину.

Мiстер Соуерберрi сказав це з обуренням тяжко скривдженоi людини; мiстер Бембль збагнув, що його тон мiг би кинути пляму на честь парафii, i тому дав обережно iнший ухил балачцi й завiв мову за Олiвера Твiста, що найбiльше цiкавив його на цей мент.

– Мiж iншим, чи не знаете ви часом когось, хто б потребував хлопчика? – почав вiн. – Це наш вихованець, що тяжить, так би мовити, як млинове жорно над парафiею. І на яких чудесних умовах, на яких умовах оддають його, мiстере Соуерберрi, якби ви знали!

Мiстер Бембль показав цiпком на об’яву й тричi вдарив по словах «п’ять фунтiв», виведених здоровезними лiтерами.

– Чи ба, яка оказiя! – скрикнув трунар, беручи мiстера Бембля за обшиту золотим брузументом петельку його унiформи, – я саме хотiв з вами про це поговорити.

– Так, i на мою думку, вони теж досить гарнi, – вiдповiв сторож, гордо спускаючи свiй зiр на великi мiднi гудзики, що виблискували на його сурдутi. – На них та сама вiдзнака, що й на парафiяльнiй печатцi: добрий самарянин допомагае нещасному ограбованому подорожньому.