Пригоди Олівера Твіста

Рада вшанувала мене ними першого дня Нового року, щоб ви знали, мiстере Соуерберрi. Як зараз пам’ятаю, я начепив iх уперше саме на судовий допит з приводу того безробiтного, що помер серед ночi пiд дверима притулку.

– Пригадую, пригадую, – згадав трунар. – Суд присяжних ще винiс вирок: смерть через холод i брак мiнiмальних життевих вигод – чи не так?

Мiстер Бембль хитнув головою.

– І вони ще, здаеться, навмисно пiдкреслили в одному уступi вироку, що якби куратор бiдних ужив своечасно певних заходiв, то…

– Ет, казна-що говорите, мiстере Соуерберрi, – не дав йому скiнчити сторож.

– Слушно, – згодився трунар, – роботи було б чимало.

– Присяжнi, – провадив Бембль, цупко стискаючи свою патерицю (це був його звичайний жест, коли йому щось до живого припiкало), – присяжнi – це неантилегентнi паскуднi неуки.

– Еге, всi вони одним миром мазанi, – згодився трунар.

– У них у головах ось скiльки тiеi хвiлософii та полiтичноi економii, – з презирством чвиркнув сторож.

– Ось стiлечки, – пiдтакнув трунар.

– Я iх ненавиджу! – скрикнув сторож i весь аж зашарiвся.

– І я теж, – пiдтакнув трунар.

– Хотiв би я дуже, щоб хтось iз цього кодла «незалежних» та «непохитних» присяжних на два-три тижнi дiстався до притулку; вiд нашого режиму вся дурiсть незабаром з голови вивiтрилась би.

– Ще б пак не вивiтритись, – згодився трунар, улесливо всмiхаючись, щоб утишити гнiв обуреного парафiяльного урядовця.

Мiстер Бембль скинув свого трикутного капелюха, вийняв з нього хустку, обтер пiт, що рясно виступив йому на чоло вiд гарячого вибуху, знов насадив капелюха на голову й звернувся до трунаря вже спокiйнiшим тоном:

– Ну а як же з хлопцем?

– О! – вiдповiв трунар.

– Гм! – буркнув мiстер Бембль. – То що ж?

– То, значить, я собi мiркую: як я докладаю на них так багато, то чи ж не маю я права й вiд них вимагати якомога бiльше; тому цього хлопця до себе я хочу взяти.

Утiшений мiстер Бембль схопив трунаря пiд руку й потяг його до притулку.