Пригоди Олівера Твіста

Вихопивши свою руку з кулака мiстера Бембля, Олiвер затулив обома долонями свое лице й заридав, заридав так, що сльози полилися цiвкою з-помiж худеньких пальцiв.

– Ну знаеш! – скрикнув мiстер Бембль, зупиняючись як вкопаний i кидаючи на свого маленького супутника злiсний погляд. – Ну знаеш, з усiх найневдячнiших i найзiпсованiших хлопцiв, яких менi на своему вiку бачити довелося, ти, Олiвере, най…

– Нi, нi, сер, – захлипав Олiвер, припадаючи до руки, що тримала добре знайомого цiпка, – нi, нi, сер, бiгме я буду добрим i слухняним, бiгме, бiгме, сер.

– Який це? – здивовано спитав мiстер Бембль.

– Такий самотнiй, сер! Такий самотнiй! Я всiм осоружний. О, сер, будь ласка, будь ласка, не сварiться на мене! – Олiвер ударив себе рукою в груди з правдивою мукою в очах.

Кiлька секунд мiстер Бембль дивився трохи здивовано на безпорадну дитячу постать перед собою, зо три рази хрипко кахикнув i, пробубонiвши собi пiд нiс щось про цей «клятий кашель», наказав Олiверовi витерти очi й бути слухняним хлопчиком; потiм узяв його знову за руку й мовчки подався далi.

Трунар, що допiру позаставляв вiконницями вiкна своеi крамницi, сидiв, схилившись над рахунковою книгою, i при свiтлi пiдслiпуватого недогарка заносив у неi якiсь записи, коли мiстер Бембль увiйшов до хати.

– Ага, – мовив вiн, глянувши з-понад книги й обриваючи на пiвсловi свiй запис.

– Своею власною персоною, мiстере Соуерберрi, – вiдповiв сторож. – Ось привiв вам хлопчину.

Олiвер уклонився.

– А, так оце той хлопець, – сказав трунар, високо пiдносячи над головою свiчку, щоб краще його розглянути. – Мiсiс Соуерберрi, чи не будете ви такi ласкавi зайти сюди на хвилинку, голубонько?!

З глибини сусiдньоi невеличкоi кiмнати виринула його дружина: це була маленька худа, зморщена жiнка iз злим сухорлявим обличчям.

– Це той хлопець з притулку, голубонько, що про нього я говорив, – поштиво мовив мiстер Соуерберрi.

Олiвер вклонився знову.

– Господи, – скрикнула жiнка, – який маленький!

– Так, вiн досить малий, – вiдповiв мiстер Бембль, дивлячись на Олiвера таким поглядом, наче б то вiн був тому винен. – Вiн малий – нiде правди дiти, але з часом вiн пiдросте, мiсiс Соуерберрi.

– Ет, звiсно пiдросте! – дражливо озвалася господиня.