Пригоди Олівера Твіста

Посерединi, на чорних козлах, стояла незакiнчена труна: вона виглядала так похмуро i так виразно й моторошно говорила про смерть, що Олiвер аж здригався вiд голови до п’ят щоразу, як погляд його падав на цю неприемну рiч, i йому здавалося, що ось-ось з дна ii помалу пiднесе свою голову якась страхiтлива постать i вiн збожеволiе з жаху. Вздовж стiн ряд у ряд стояли обструганi берестовi дошки, наготовленi для нових трун, i в тьмяному жовтуватому свiтлi каганця вони здавалися величезними широкоплечими привидами, що, заклавши руки в кишенi, вишикувалися тут.

Долi валялася тирса, берестовi ошурки, цурпалки, цвяхи й окрайки чорного краму, а на стiнi за прилавком була намальована дуже красномовна сцена: двое катафалникiв при повному парадi, в дуже цупких високих комiрцях, стоять при виконаннi своiх обов’язкiв на порозi якогось будинку, а здалеку наближаеться катафалк, запряжений четвернею чорних коней. У майстернi було тiсно й душно, повiтря, здавалося, було насичене духом трун. Закамарок пiд прилавком, куди Олiверовi кинули тоненького матрацика, вiддавав могилою.

Але не тiльки це пригнiчувало Олiвера. Вiн був один як палець у чужому мiсцi, а всi ми добре знаемо, як самотньо й холодно бувае в таких випадках на серцi навiть у найсильнiших з нас духом. У нього не було анi приятелiв, анi друзiв, нi за ким було сумувати й нiхто не сумував за ним. І не щемiло його серце вiд недавньоi розлуки, вiдсутнiсть любих, добре знаних облич не гнiтила його своею пусткою. А проте Олiверовi було тяжко.

Коли вiн залiз на свою вузеньку тверду постiль, йому палко схотiлося, щоб постiль ця була йому за труну i щоб можна було заснути тихим довгим сном у м’якiй землi на цвинтарi, щоб висока трава ласкаво схилилася у нього в головах, а глибокий стогiн старого дзвона вколисав його.

Рано-вранцi Олiвера збудило настирливе грюкання у дверi майстернi. Чобiт ударив у дверi разiв iз двадцять п’ять, поки Олiвер встиг нап’ясти так-сяк на себе свою одежину; коли вiн пiдбiг до дверей, щоб скинути з них ланцюжка, ноги замовкли, зате голос, що, вочевидь, належав власниковi нiг, пробубонiв:

– Чи вiдчиниш ти менi дверi нарештi, га?

– Зараз, зараз, сер, – вiдгукнувся Олiвер, скидаючи ланцюжка й повертаючи ключа в замку.

– Ти, мабуть, новий пiдмайстерок, га? – провадив голос.

– Так, сер, – одказав Олiвер.

– Скiльки маеш лiт?

– Десять, сер.

– То я тобi ось зараз як дам, пiдкидьку! – І пiсля цiеi люб’язноi обiтницi власник голосу свиснув.